Розділ 45

Норман довго розглядав свої нижні сорочки. Усі вони були білими й тонкими. Щойно намокнуть — його біла шкіра, вкрита шрамами від укусів, одразу постане перед очима Джима.

Старі слуги — Томас і Естер — знали, як їхній пан заспокоює свої болі. Він наказав їм приховувати це від Шарлотти. І Джима він не збирався посвячувати у власну таємницю.

У східному крилі він тримав не одну змію й не дві. А кілька десятків, яких доводилося годувати й комахами, й пацюками. Говорив, що ці створіння потрібні в лікувальних цілях — обманював свою дочку. І використовував її страх, щоб тримати у покорі.

Сам же використовував отруту деяких змій для справжнього лікування пацієнтів і щоб вгамувати свою залежність.

Поки Норман повільно труїв батька, він і сам перепробував безліч отрут, привчаючи свій організм до стійкості й виживання.

Можливо, саме це й зробило його чоловіком без чоловічої сили. Вдарило по гордості.

Але будь-які хитрощі на балах серед вищого суспільства тепер Норману були не страшні. Він був стійким до будь-якої отрути. Хіба що потребував добавки.

Навіть у тривале американське турне взяв із собою маленьку і в'юнку змію з гострими зубами. Її отрута не була такою концентрованою й небезпечною, як та, яку він зазвичай приймав. Тому йому доводилося прикладати її до себе щодня. І тепер панові вже зовсім погано без отрути в тілі.

Ломота. Жар. Краплі поту, що стікають по скронях. Розширені зіниці. Бліда шкіра. Розпатлане волосся.

Норман мигцем глянув на себе за обідом. І жахнувся.

Ні Шарлотті, ні Джиму не можна було сидіти поруч із ним. Побачивши себе таким слабким — Норман злякався. Прогнав їх. А сам, ледве вибравшись з-за столу, одразу пішов у східне крило. Дозволив змії присмоктатися до нього. Ввійшли отруєні зуби просто в шкіру. Ранили його. Пустили в кров крижаний вогонь.

Він важко зітхнув і вибрав звичайну чорну сорочку з щільної бавовни, яка навіть мокрою приховає його тіло. І довгі білі онучі.

Йому навіть страшно було уявити руки слуги, які могли б ковзати по його тілу. Шия, плечі й нижче… Грудні м’язи, на які Джим поклав би руки й затримав би свій дотик. Провів би нігтями, залишаючи червоні сліди.

Норман би схопив його за руку й затягнув до себе. Втопив би під воду з головою й наказав би цілувати: до стогону, до хрипу, до нестримного божевілля.

Кров прилила до щік містера ван дер Кіма. Відчуваючи сором, він переодягнувся, не дивлячись на своє тіло. І майже кинувся до купальні. Сподіваючись, що вода вже готова.

І виявився правий.

Джим уже сидів на колінах і рукою помішував трави в гарячому чані.

— Прошу, пане. — Він уклонився, запрошуючи Нормана опуститися вниз.

Той лише незадоволено стис губи:

— Допоможи. — Протягнув руку.

Джим скочив і підійшов. Виконував лише роль стіни. Але й такі маленькі ролі іноді грають на сцені.

Норман занурився у воду. Відкинув голову — і волосся на потилиці одразу намокло. Він заплющив очі й пробурмотів:

— «Гейша», вірно? Ти грав гейшу?

— Так… пане.

— Вона в тебе виходить краще… ніж він? — маючи на увазі ту злощасну роль «алкаша й шибайголови», запитав Норман.

— Гадаю, що так… — невпевнено відповів Джим.

— Тоді зіграй для мене. — Норман розплющив очі й повернув голову. Він уперше був таким вразливим перед ним. Без тростини — своєї опори, своєї зброї. Майже без одягу. У воді. І слабкий.

Якби Джим захотів — міг би втопити його просто зараз.

Але, здається, юнак цього не розумів. Почувши пропозицію зіграти цікаву роль, в його очах спалахнув вогник, і він обійшов чан, стаючи перед Норманом так, щоб пан добре його бачив.

— Починати?

Норман задумливо мовчав, а потім, з ледачою неохотою наказав:

— Зніми сорочку. Тут спекотно.