— Ти не зміг прочитати роль. І допомогти мені вийти з-за столу. Хіба я не можу отримати сьогодні від тебе хоча б якусь корисну допомогу? — роздратовано, на межі розгубленості, запитав Норман, високо піднявши брови. — Я починаю сумніватися, чи були мої вкладення в тебе розумними.
— П-пане… — запнувся Джим. — Я зараз же… усе влаштую. — Джим не дочекався відповіді Нормана, кинувся до дверей, збираючись утекти, наче сполоханий звір, але його зупинив окрик хазяїна.
— Стій!
Серце Джима швидко калатало. Кров прилила до щік. Він стиснув руки в кулаки. І, ковтаючи, обернувся, дивлячись на Нормана налякано.
— Ти навіть трав не взяв, — фиркнув чоловік. — Чи так поспішаєш побачити моє тіло? — Норман скривив губи. І без того гострі риси його обличчя стали ще гострішими. — Тебе ж вабить розпуста й гріх. Навіть поцілунки з чоловіками? — Його очі стали схожі на щілини. І постава напружилася. Наче в змії, що готується до кидка.
— Мій пане, — Джим намагався подолати страх і говорити спокійним голосом, який не видавав хвилювання. — Театр — це сцена. На сцені людина лише виконує роль, мій пане.
— Усе життя — театр, — Норман випростався й перестав поневолювати Джима своїм поглядом. — А ми завжди актори. Хтось справляється з цим краще, хтось гірше. Хтось, — він тихо зітхнув, — і зовсім не справляється.
Джим не знав, про що думав Норман. Але навіть у відстороненому погляді пана він уловив швидкоплинне відчуття, що того обтяжували якісь спогади.
— Я не тяжію до вашого тіла, — хрипко відповів Джим. — Я не… бажаю вас.
Норман стиснув навершник своєї тростини з такою силою, що пальці побіліли:
— Не бажаєш? Чому ні? — Він запитував з надривом у голосі. Йому здавалося, що в цю мить відірвався нерв. Такий жахливий біль схопив його за гомілку крижаною рукою зі покорченими старими пальцями й стискав, що чоловік мало не закричав.
Проклята погода. Лив дощ. І блискавки освітлювали кімнату яскравіше за газову лампу на стіні.
Норману завжди було погано в такі дні. Але коли перед ним стояв той, кого він ненависно бажав і водночас відмовлявся від нього — це ставало ще нестерпнішим.
— Ви ж чоловік. Гріх.
Своїми словами Джим хльоснув Нормана по обличчю. Хазяїн помітно здригнувся й відвернувся:
— Лікування голодом добре на тебе впливає, — процідив він. — Іди до кухарки. Мені потрібно лягти в гарячу воду. — Наказав, не дивлячись на Джима.
Юнак уклонився. Забрав трави й вийшов за двері.
Норман довго стояв, втупившись йому вслід, наче бачачи у дверному прорізі знайомий силует. Вони були знайомі так недовго. Але кожен мить, коли містер ван дер Кім міг доторкнутися до цього сонця — він насолоджувався. Навіть через біль.
Це було егоїстично. Неправильно. Руйнівно. Для них обох.
Але рішення міг приймати той, у чиїх руках зосереджена влада.
Цей урок він засвоїв від свого батька. У того була сила й вплив — мати не могла втекти від нього тілом, поки дух не відправився на небеса. Люди, які платили данину в окрузі Хайленд, — також були пов’язані путами: боргу, обов’язку й гріха.
З графом не сперечалися ні судді, ні священики. А як улестити королеву — він знав і без насильства.
Кожен замок можна зламати, якщо вгадати: тут потрібен ключ чи сокира.
Таким мистецтвом Норман не володів. Через хворобу люди його остерігалися, навіть боялися. Та й він не намагався здаватися люб’язним, наче скалічений жебрак. І надів на себе порцелянову маску непроникності, яка вкрилася тріщинами в той злощасний день, коли трупа дешевих акторів зіграла «Кармен» краще, ніж учені майстри.
Джим Кукі закрутив йому голову. І Норман не хотів собі в цьому зізнаватися.
#788 в Любовні романи
#12 в Історичний любовний роман
#4 в Історичний роман
Відредаговано: 02.04.2026