Розділ 43

— Джиме?

Не встигли вони відійти на кілька футів від дверей їдальні, як Шарлотта схопила юнака за край сорочки й потягнула за собою:

— Хочеш смачно поїсти?

Спочатку він хотів заперечно похитати головою, відмовити їй і вірно служити містеру ван дер Кіму — все ж таки, поки що він був його особистою річчю. Джим вагався. Стиснув кулаки. Йому це не подобалося. Він відчував, що ним намагаються керувати; диктувати, як йому жити й що робити. Для людини, яка була вільним духом. Народилася в родині, де всі завжди чесно працювали й заробляли на шматок хліба за власним вибором — це було неприємно. Але відчувалося лише як голка, забута в жилеті й час від часу легенько колюча в бік. Серйозних неприємностей юнак не очікував.
Адже ж не був хазяїн звіром.

Той був скупий, грубий, сухий і навіть черствий. Боялись його все одно. 

Відвівши погляд, ніби не своїм ротом каже:

— Так! — Піддавшись поклику голодного шлунка, Джим погодився на чергову авантюру, яку пропонувала Шарлотта.

Вони, біжучи навшпиньках: швидко, але безшумно — кинулися на кухню.

Естер сиділа за старим столом із грубого дерева, їла кашу і юшку. Містер ван дер Кім дозволяв слугам, які працювали важкою фізичною працею, таке задоволення для відновлення сил.

Шарлотта постукала по дерев’яному дверному одвірку й увійшла на кухню, перебуваючи в чудовому настрої:

— Тітонько! Сьогодні ми обідаємо з вами! — радісно заявила вона, підхоплюючи спідниці й високо задираючи ноги, переступила через лаву, сіла за стіл. — Батько нас із Джимом прогнав.

Тоді Естер уперше обернулася й подивилася на молодого слугу, який усе ще стояв біля входу.

— Заходь швидше, — пробурчала Естер. — Не стовбич. Якщо хазяїн дізнається, що ви порушили заборону, то всіх нас висіче.

У душі Джима панувало сум’яття. Він усе ще не міг визначитися зі своїми почуттями. Не мав сумнівів у тому, що збирався втекти. Але й зовсім порушувати правила — не хотів.

— Не чесно так… чинити, — говорив юнак, але вже йшов уперед.

— Не чесно в цьому домі? Увесь світ не чесний, — раптом відрубала Естер. І навіть Шарлотта з подивом на неї подивилася.

— Ах ось як, тітонько! — розвеселилася вона. Щоки порожевіли. Зарум’янилися. Стала схожа на свіже яблучко. — А де дядько?

— Поїхав із вузликом роздавати дітям м’ясо.

Шарлотта зрозуміло кивнула головою й з опаскою озирнулась через плече:

— Зовсім марнотратним батько став, правда ж? Рік не бачилися. А наче інша людина. Й досі жодного разу на нас тростиною не замахнувся, — з помітною нервовістю, захихотіла вона, скриваючи за сміхом тремтіння в голосі. 

— Справді, — опускаючи шматок хліба в тарілку з гусячим жиром, прицмокнула кухарка. — То молодого слугу візьме собі, то м’ясо велить роздати, хоча сам не їсть.

Джим мовчав. Їв і з цікавістю слухав. 

Норман не здавався йому глибоко огидним. Скоріше не добросердечним, наполегливим. Навіть грубим. І мати з ним справи не хотілося. Жити з ним вічно — було взагалі заборонено.

Він був наче красива, але отруйна квітка, що отруює все навколо.

Поруч із ним наче повітря ставало холодніше й маєток здавався більш терпимим, ніж його господар. 

Але Джим намагався ставитися до нього як до ліків.  Хоча часом було важко.

— Чому не можна ходити в східне крило? — з інтересом запитав він, відчувши, що в розмові виникла пауза.

— Там наводить лад особисто батько, — знизала плечима Шарлотта.

— Бо приймає пацієнтів і тримає все в чистоті, — додала до її відповіді стара Естер. Й потім шикнула на хлопця. — Більше не питай! Не дозволяє хазяїн той слухайся. 

— Але хіба можливо витерти весь пил із цих стель? — звертаючись радше до себе, ніж до жінок, поскаржився Джим, а сам ледь помітно звузив очі. Не перший раз про цю заборону він чув. 

Після ситного обіду він допоміг їм прибрати на кухні й тихо-тихо, поки не помітив пан, повернувся в бібліотеку. Просидів там до вечора. Поки не гримнув грім і блискавка не освітлила небо.

Старий замок стогнав. Кожна щілина пропускала холодний вітер. Завіси ляскали. І дерев’яні двері нещадно скрипіли. Тоді Джим наважився з’явитися на очі Норману.

Не знав, де його шукати, і пішов до кімнати.

Усе цей час, намагаючись зосередитися на ролі п’яного безбожного чоловіка — не міг думки зібрати. Усе переживав за хазяїна й за те, чи зміг той вийти з-за столу зі своєю тростиною. Дуже сподівався, що зміг. Інакше йому навіть страшно було уявити, який гнів би на нього впав за таку безвідповідальність. І наскільки спина буде бита... 

Але, на щастя, Норман був у своїй кімнаті. Джим постукав.

— Знайоме безжиттєве «увійдіть», — містер ван дер Кім стояв перед ліжком і, тримаючись за тростину, однією рукою намагався стягнути з себе жилет і сорочку.

— Добрий вечір, пане, — пошепки промовив Джим, наче вже приречений до страти.

— А… — раптом протягнув Норман і, переставши намагатися роздягнутися, навпаки, запахнувшись, обернувся. — Я думав, що Томас повернувся. Втім… не має значення. Приготуй мені купіль. — Він указав пальцями на скриню біля свого ліжка. — Візьми трави й іди до Естер. Вона скаже, де мене чекати.

— Ви хочете, щоб я допоміг вам помитися? — бліднучи, запитав Джим.