Розділ 42

Коли двері за дочкою й слугою зачинилися, Норман повільно заплющив очі. Його рука довго тремтіла. Пальці ослабли. З гучним дзвінким стуком — ложка впала на стіл.

Їсти йому не хотілося.

Норман був байдужий до їжі: у компанії чи наодинці. Скоріше, він був до неї абсолютно байдужий. Дуже часто йому взагалі хотілося заморити себе голодом, висушити плоть до кісток — аби лише вгамувати шалений вогонь тіла.

Його душило бажання, пристрасть. Воно проникло під шкіру ще в юності. Обвилося всередині шиї й повільно стискало, позбавляючи повітря; стискало її, наче удав.

Вважаючи, що просто настав час, — Норман поїхав у найдальше містечко Хайленду й зняв продажну жінку. Так і просидів на краю ліжка, застеленого дешевою червоною шовковиною, притулившись чолом до дерев’яного опорного стовпчика.

Яким би не був красивим її танець, як би вона не притискалася до нього повними грудьми, як би не линула й не пестилася — єство Нормана залишалося мовчазним.

Внутрішній вогонь не згасав. Того вечора від його почуттів лишилася випалена пустеля. Так захопливо виглядала жінка, яка мала йому віддатися. Але тіло чинило опір.

Тоді, таємно, до нього привели чоловіка замість неї. Великого й вкритого густим волоссям по всьому тілу. Норман так перелякався, що поки той пішов у купіль — тодішній юний пан поспіхом утік через вікно, залишивши гроші на столику з вином.

Тростина сповільнювала його кроки й ускладнювала перестрибування через паркан.

Але Нормана гнала звідти біль у паху й у серці. Прокляте тіло було зламане.

— Безвладдя в тебе, учню мій, — коротко заявив йому старий професор, який навчав Нормана лікарської справи. — Дітей не буде. Плоть не відгукнеться. Візьми хлопчика на виховання й передай йому свої справи. — порадив він. — І уникай їжі гарячої й гострої. Кров хвилюватиметься — лише біль завдаватиме.

Таким приниженим і ображеним Норман вийшов від лікаря назавжди іншою людиною. Якби його батько дізнався — він убив би його одним ударом.

Хвора дитина — гірше за мертву.

Норман ненавидів свого батька. Але ще більше — він ненавидів себе.

У його маєтку вже росла юна Шарлотта, і жодних інших дітей він не збирався заводити. Подумки передавав справи майбутньому зятю, якщо той виявиться гідною людиною. Але чим старшим ставав містер ван дер Кім — тим сильніше його охоплювала жадібність. Зрештою він ухвалив рішення, що взагалі нікому не передаватиме свої справи. Ляже у своєму домі й не покине його до самої смерті. І виноситимуть лише мощі.

Ні з ким Норман про це рішення не говорив. Але вважав, що слуги — Естер, Томас — здогадуються. Він уміло затуляв їм роти, кажучи речі правильні й зрозумілі для простих людей. А сам виношував план — померти наступного дня після народження онука. Не раніше, щоб переконатися, що Шарлотта живе добре. І не пізніше. Щоб більше ні миті не мучитися на грішній землі.

Норман носив на душі кілька тяжких гріхів і цей не вважав найстрашнішим.

Він розмірковував про це весь час: до від’їзду в лекційне турне, під час і після. Поки випадково не побачив Джима Кукі. З вибіленою особою й червоною помадою, розмазаною по підборіддю.

Кров знову прилила до плоті. Завдаючи такого пекельного болю тілу й духові, що Норман ослаб. Йому захотілося жити й померти водночас. Тому він забрав чужу душу в рабство. Не наважуючись самостійно підняти на себе руку — Норман бажав і ненавидів: пожирало його те сонце, яке він побачив у Джимі.