Розділ 40

— Тому що… — Джим ледве міг говорити. Чужі пальці так сильно стискали його щелепу, що йому доводилося долати опір, щоб вимовити навіть найменше слово. — У театрі чоловіки грають… різні ролі. І жіночі теж… І навіть… цілуються з іншими чоловіками.

Коли Норман це почув, він різко відсмикнув руку від обличчя Джима, наче його вкусили. Долоня палала вогнем таким же сильним, як і щоки юнака, на яких залишилися червоні сліди чужих пальців.

— У театрі грають роль, — тихо додав Джим. — І ніхто не вважає кохання гріхом. Особливо на сцені.

Норман відсахнувся й прикрив рота рукою, стримуючи нудоту, що підкочувала до горла:

— Це гріх… Це розпуста! — закричав він, важко спираючись іншою рукою, витягнутою в лікті, на свою тростину. Ехо прокотилося високими стелями бібліотеки. — Це хвороба, — прошепотів Норман. — І я неодмінно тебе вилікую.

Обійшовши Джима, навіть штовхнувши його плечем, містер ван дер Кім вилетів із зали, наче стріла, випущена з добре натягнутого лука.

Юнак залишився сам і втупився в стіл. Квітка калли здавалася надто маленькою на тлі громіздкого столу.

Естер метушилася на кухні. Аромати стояли просто неймовірні! Господар Норман попросив приготувати на обід баранячу печінку й курячі сердечка. І навіть подати солодке — марципанові фрукти. Кухарка робила все вручну: і ліпила, і тушила, і розмальовувала. Загалом, крутилася на одній нозі, коли почула стукіт тростини. Завмерла, наче перелякана перепілка, і дочекалася візиту пана.

— Не подавай це до столу. — Норман глянув на їжу здалеку. Він тихо ковтнув слину, що виступила від апетитних запахів, але все одно заборонив Естер нести це до їдальні.

— Ви… посварилися з молодою господинею?

— Скоріше з молодим господарем, — буркнув він, більше нічого не пояснюючи, і одразу пішов.

Побачивши, що його постать зникла у дверному прорізі, Естер притисла руки до рота. Молодим господарем чи господинею називали дітей або коханців шляхетних господарів. Отже… отже… Юній Шарлотті не привиділося, і в графині справді була зіпсована природа… Раз донька втекла з коханкою, а син… волів чоловіків.

Естер закінчила готувати їжу. І знаючи, що викинути готове — не по-божому, зібрала вузлик і попросила Томаса вивезти в село чи місто — нагодувати бродячих дітей, яких за останній рік розвелося задосить.

З решти печінки й сердечок вона поспіхом почала варити суп. М’ясо в цьому домі не було частим гостем, тож старенька не хотіла марнувати.

Томас запряг коня, взяв вузлик і прикріпив його до стремен.

— Поїхали! — Він видряпався на коня, штурхнув круглі боки й повільно почав спускатися з урвища пилюкою дорогою вздовж вересового поля.

У березні ще нічого не цвіло — зарано було для ніжних фіолетових квітів, щоб розкрити бутони й підставити свої суцвіття небу в пошуках сонячних променів.

Але це не зупиняло деякі пари: дівчата й хлопці прибігали сюди з найближчих сіл, щоб солодко цілуватися, качаючись по сухій землі.

Томас підняв голову. Важкі хмари клубочилися.

— Дощ скоро буде… — пробурмотів старий. — Треба встигнути повернутися до темряви. У хазяїна знову заболить коліно…