Розділ 39

Джим повернувся рівно за п’ятнадцять хвилин. І руки помив, і відро приніс, і стілець витер: спинку, сидіння, кожну поперечину — спереду й ззаду. І знову, наче граціозний кінь, помчав на кухню. Улестив Естер своїми великими вологими очима, щоправда, віршів більше не читав, а ніжно-ніжно попросив, розливаючи в словах медову патоку, і залишив їй розбиратися з брудною водою. А сам прибіг назад, до бібліотеки.  

Він, намагаючись віддихатися, зупинився осторонь від Нормана. Господар жестом підкликав його до себе й сунув сценарій «Суд присяжних». Цю п’єсу Джим ніколи не грав. Він лише ковзнув очима по тексту, поки перебирав сторінки.  

Йшлося про дівчину Анжеліку, яку напередодні весілля кинув наречений, деякий Едвін. Вона подала до суду, щоб отримати компенсацію, але рішення вийшло абсурдним: суддя сам одружився з Анжелікою, а той Едвін так і продовжував гуляти з різними жінками. Мораль проста: закони — лише забава для тих, у кого є влада.  

— Я хочу, щоб ти зіграв цей уривок. — Норман вказав Джиму на сторінку.  

***  

ПОЗИВАЧКА (до присяжних):  
Гляньте — тану! Гляньте — стану!  
В муках битись, сліз не крити!  
В горі никну! З болю крикну!  
Все пропало! Я упала!  

ПРИСЯЖНІ (плачуть):  
Гляньте — тане! Гляньте — стане!  
В муках б’ється, сліз не криє!  
В горі никне! З болю крикне!  
Все пропало! Все пропало!  

ПОЗИВАЧКА (стає на коліна перед Суддею):  
О, люта доле! Він мене покинув!  
О, серце бите! Він мене відштовхнув!  

СУДДЯ (розчулено):  
Це дуже боляче — справді, дуже боляче.  

ВІДПОВІДАЧ (зухвало підводиться):  
Я смалю, як люлька! Я вічно під мухою!  
Я грубіян, шибайголова й алкаш!
Я поганець — і край, ви послухайте!  

ХОР:  
Потвора! Потвора! Бійся нашої люті!  
Ми зробимо з нього жахливий приклад для всіх!  

***  

— Кого саме? — обережно запитав Джим.  

— Усіх. — Потім махнув рукою. — Хор можеш не виконувати.  

Юнак відкашлявся й знову поставив запитання:  

— Читати з аркуша… можна?  

— Перші кілька разів. — Норман раптом тупнув здоровою ногою. — Ти ніколи не грав на клавесині?  

Джим заперечно похитав головою. Норман розчаровано стис губи:  

— А бачив, коли грають?  

— Так! — Раптом заблищали очі Джима. Він справді бачив. І ця відповідь значно більше сподобалася містеру ван дер Кіму.  

— Тоді ти знаєш, що професійні музиканти грають без нот. На слух або напам’ять. Це робить їхню музику неперев… — Він зупинився, не наважуючись закінчити словом «неперевершеною», бо дехто грав чисто, але бездушно. Як у сучасному театрі. — Легкотравною. — Видав з себе Норман. — Ноти відволікають увагу від почуттів. Так само як і текст.  

Джиму знову захотілося саркастично відповісти, але він промовчав. Ця людина часто говорила про почуття так, наче сама знала, які вони на смак, на колір і на форму.  

Знову відкашлявшись, Джим почав читати за Анжеліку, яка подала до суду:  

— Гляньте — тану! Гляньте — стану! В муках битись, сліз не крити! — Він уявив себе жінкою, що стоїть на колінах у залі суду. На ній була біла сукня, яка мазалася об брудні підлоги, так само як і поділ бальної сукні Шарлотти. Очі її були повні сліз, а голос тремтів.  

Юнак поки не наважувався опуститися на коліна перед Норманом, бо ще не знав усього сценарію напам’ять. Не відчував правильного ритму, де міняти дихання й швидко змінювати роль. Але розумів, що Анжеліка вийшла в нього неперевершено прекрасною.  

Вона була живою, трепетною і сповненою ненависті. У його голосі лунали ноти пораненого кохання й образи.  

Це відчув і Норман. Як і сухість, беземоційність, невиразність і слабкість гри, коли Джим почав читати за Едвіна, який відповідав:  

— Я смалю, як люлька! Я вічно під мухою! Я грубіян, шибайголова й алкаш!  

Останні три рядки відгукнулися в голові Нормана болем. Він так розлютився, що, не дочекавшись кінця сцени, — скочив, спираючись на свою тростину.  

Стілець у бібліотеці виявився легшим, ніж ті, що стояли в їдальні. Тому йому не знадобилася допомога. 

— Я поганець — і край, ви послухайте! — Коли Джим випалив останню фразу, Норман одразу ж зажадав:  

— Ще раз! Слова позивачки! Говори ще раз!  

— Я смалю, як люлька! Я вічно під мухою! Я грубіян, шибайголова й алкаш! Я поганець — і край, ви послухайте!  

— Не так! — Він стукнув тростиною. — Не так фальшиво!  

— Я смалю, як люлька! Я вічно під мухою! Я грубіян, шибайголова й алкаш! Я поганець — і край, ви послухайте! — Напружуючи кожну частинку свого тіла, знову повторив Джим. Але ніяк не міг зануритися в образ огидного чоловіка.  

— Ще! — Норман підійшов ближче. — Ще! Ще! Ще!  

— Я смалю, як люлька! Я вічно під мухою! Я грубіян, шибайголова й алкаш! Я поганець — і край, ви послухайте!  

Коли Джим закінчив, Норман підніс свою руку до обличчя юнака й схопив його за обличчя, міцно стиснувши пальцями його м’які щоки:  

— Чому жіночі ролі в тебе виходять у сто разів краще? — Пошепки, крізь стиснуті зуби, прошипів пан.