Розділ 37

Томас провів Джима до бібліотеки.

Старий отримав наказ зайнятися облаштуванням простору, тому й пропустив неприємність, що трапилася з молодою господинею. Усі турботи Шарлотти взяла на себе Естер.

А сам Джим не знав дороги, тому й попросив Томаса провести його.

Це була величезна кімната. Значно більша за їдальню. Просто гігантське приміщення зі склепінчастою кам’яною стелею, простими колонами в давньоримському стилі, які підтримували стіни біля віконних рам. І десятки надзвичайно високих стелажів з книгами, в яких можна було загрузнути на кілька життів уперед і назад.

Біля дверей, не доходячи до перших стелажів з книгами, залишався вільний простір, у центрі якого хтось поставив новенький дубовий стіл із круглою різьбленою стільницею, застеленою вельветовою тканиною, що дуже нагадувала матеріал для театральних завіс. Звичайно ж, червоного кольору. У центрі столу, у вазі з найтоншого, майже прозорого китайського фарфору, стояла самотня квітка калли. Той самий, який Норман зрізав для Джима.

Біля вази лежали стос паперів.

— Хазяїн наказав розібратися з цим, — безбарвним голосом промовив Томас. — Якщо більше нічого не потрібно — я піду. — Сказав старий.

— А що… це? — здивовано підіймаючи брови, запитав Джим. Містер ван дер Кім йому нічого не наказував. Тому він абсолютно не розумів, що це таке і що з цим робити. Хоча здалеку він навіть не бачив змісту тих аркушів.

— Я неписьменний. Сказати не можу. — Втомлено відмахнувся Томас і, дочекавшись згоди Джима, нарешті покинув бібліотеку. Ця кімната особливо виснажувала старого слугу. Тут було забагато роботи. Щось постійно ламалося, потребувало перебудови чи просто припало пилом.

Джим несміливо підійшов до столу, сів за папери. Це виявилися сценарії до десятка п’єс. Але що саме з ними потрібно робити — він не розумів. Читати? Вчити напам’ять? Чи перебрати, з’єднуючи аркуші в правильному порядку?

Вирішив почати з останнього. Шурхотівши, він захоплено перебирав пожовклі старі аркуші, які були майже крихкими. Розкладав у правильному порядку, за сюжетом сценарію. І захоплено читав, приміряючи на себе ролі то одного персонажа, то іншого.

Джим настільки занурився в завдання, що не помітив, як крізь вікно пробрався тремтливий жовтий і зігріваючий промінь сонця. Він поцілував потилицю юнака й освітлив п’єси. Наче сама природа, розігнавши хмари, дала згоду цій роботі.

Через кілька годин до бібліотеки прийшов Норман. І лише стукіт його тростини змусив Джима підняти голову й пересохлі від тривалого читання очі.

— У цьому замку мало слуг, чи не так?

Джим скочив зі стільця й кивнув. Він поступився своїм місцем Норману, але пан відмахнувся. Тепер вони стояли обидва.

— Але ми добре справляємося.

Судячи з пилу, який часто сипався зі стелі, Джим не був згоден, але промовчав.

— Ти мусиш добре справлятися зі своєю роботою. — Норман кивнув у бік аркушів. — Ти зрозумів, що саме мав зробити?

— Ви мене перевіряли, пане? — з подивом запитав він.

Норман схилив голову. В його очах читалася краплина інтересу:

— Я ж не хочу, щоб геніальну роль грав дурний актор.

Джим блідо посміхнувся:

— Ви найкращий актор у цьому домі. Хочете, щоб я навчив вас акторської майстерності? Чи краще, щоб ви… навчили мене? — саркастично запитав він.

Норман примружив очі й стукнув тростиною по підлозі:

— Мій батько був природженим актором. Усі, крім родини, знали його як найдобрішу людину. Це, безумовно, спадкове. — фиркнув він і знову чомусь не зміг призначити покарання цьому слузі. — Якщо ти будеш поганим, то я й сам зіграю цю роль.