Розділ 34

Теперішній момент. 1897 рік, маєток ван дер Кімів.

На подив Джима, йому спалося добре. Навіть чудово. І він проспав крик перших півнів. Коли він вибіг зі своєї кімнати в коридор — розпатланий і заспаний, навіть не вмивши обличчя й рук, — то одразу поспішив на сніданок.

Але в коридорі, неподалік від дверей їдальні, він завмер. Вікна були відчинені. Хтось розсунув штори й пустив сіре ранкове світло в маєток.

Норман стояв навпроти великого, просто велетенського вікна й, спираючись на тростину, задумливо дивився на щось.

— Доброго ранку, — слабким голосом промовив Джим, підходячи до Нормана ближче, боячись, що той його сваритиме. За зовнішній вигляд, за те, що проспав, чи просто за те, що порушив самотність пана.

— Подивися, — після довгої паузи, протягом якої серце Джима двічі завмирало, піт виступив на скронях, а руки стиснулися в кулаки, готуючись приймати удари, нарешті безбарвним голосом промовив містер ван дер Кім. — Коли мені було сім років, в окрузі настали важкі часи. Тоді батько збирав безліч бідняків прямо в домі. Він хотів підбадьорити людей, показати, що не все так погано і не варто впадати у відчай.

Джим ковтнув і перевів погляд на вулицю.

Ці вікна виходили у внутрішній дворик. Небо частково перекривали дерев’яні балки, що утворювали форму кліток. До них кріпилися квіткові горщики з буйною зеленою рослинністю. На стіні ліворуч хтось прямо в камені висік невеликі заглиблення. Там, у безпеці від дощу й вітру, стояли деякі книги, газові лампи та знову квіткові горщики, щоправда, вже скромніших розмірів. Під нішами розмістився невеликий диван, застелений вовняним картатим пледом. А перед диваном стояв маленький дерев’яний столик, біля якого на товстому залізному ланцюгу висіла дивна гойдалка. Вона нагадувала велику краплю дощу. На сидіння хтось турботливо поклав велику подушку. Але найбільше привернули увагу Джима цілі грядки білосніжних квітів калли, які були розставлені доріжкою вздовж вікна.

— Усі знали, що бідний граф і сам виснажений боротьбою з моєю хворобою. Син, який не може ходити без тростини. Ганьба й сум. Усі знали. — Двічі повторив Норман. — Я пам’ятаю, як стояв тут і дивився на ігри сільських хлопчаків. Вийти до них — це надати живе доказ того, що чутки не брехня. Мені залишалося ховатися, дивлячись, як вони веселяться.

Джим усе ще наче зачарований дивився на калли. Ці квіти не могли добре рости в такому холодному кліматі, але тут хтось сотворив диво! Вони росли на відкритому повітрі й не виглядали хворими чи кволими.

— Чим довше я на це дивився, тим більше їх ненавидів. Вони були простолюдинами, яких батько запросив у дім. Вони топтали могилу моєї матері. І були байдужими. — Він зітхнув, переводячи погляд на Джима. — Усі вони. Люди. Байдужі. Але гірше за це — неідеальні. Навіть не можуть прикинутися, що їм не байдуже.

— А ви?

— А я після смерті батька наказав встелити дорогу до могили матері її улюбленими квітами й можу прикинутися, що люблю людей.

— Але ж ви лікар…

— Мені просто пощастило мати талант до медицини. — Він легенько стукнув тростиною. — Збираєшся снідати?

— Так, пане. — Джим схилив голову.

— Тоді вмий обличчя й приведи до ладу волосся. — Норман відвернувся. — Сподіваюся, Шарлотта здобула хоч двох пацюків… — пробурмотів він, прямуючи до дверей їдальні.