Розділ 32

З того часу Норман почав боятися батька. Той, часто напиваючись, не гребував підняти руку на сина. Але набагато страшніше було те, що він уже не гребував бити його й тверезим. 

Одного разу, сидячи на кухні разом з Ірен та Естер, Норман таємно поскаржився їм, засукуючи рукав сорочки: 

— Батько вчора взяв мене за руку. — З уст п’ятирічного хлопчика це звучало навіть мило, поки вони не побачили синець, що розквітав, наче квітка вересу, від зап’ястя до ліктя по всьому передпліччю. — Майже не болить. — Він підняв на них очі, повні сліз. 

На кухні збиралися готувати цибулевий суп. Вони втрьох і дівчина-служниця, підмайстриня в Естер, чистили шкірку, різали щільну соковиту серединку, яка бризкала в усі боки. І вважали свої сльози лише наслідком обраного рецепта. 

Естер обережно намастила тонку дитячу руку якоюсь лікувальною маззю, але не сподівалася, що синець одразу пройде. 

— У вас тендітні судини, молодий пане. — Намагаючись бурчанням прикрити власний біль, шепотіла вона, сама собі не вірячи. І крадькома поглядала на Ірен. 

Почавши бити сина — батько майже відчепився від названої дочки. Дівчинка жила в замку наче загублений привид, який ніяк не заспокоїться. На її щастя, вона ніколи не хворіла й не вимагала до себе особливої уваги, тому не дратувала графа ван дер Кіма. 

— Чому він узяв тебе за руку? — Зронивши ополоник у каструлю з киплячою водою, запитала дівчина-служниця. Її обличчя повністю стерлося зі спогадів Нормана. Вона була не менш непомітною, ніж Ірен, і він її не запам’ятав. Тільки доброту, коли вона простягнула йому зайвий шматок свіжоспеченого хліба. 

— Я сказав, що збираюся залізти на дерево. — Похвалився Норман, усе ще не до кінця розуміючи, чому батько злиться. — Я ж не слабший за хлопчаків із села біля підніжжя урвища. 

— Не робіть того, що пан забороняє! — Гримнула на нього Естер, а потім звернулася до служниці й зашипіла: а ти вари суп! 

— Так, не роби, Нормане. — Безбарвним голосом повторила Ірен. 

— Але ж ми граємося з ними, коли приїжджаємо з батьком. — Надувся він. — Тато останнім часом схвильований. Тому я просто намагаюся сховатися від нього. В одній із кімнат на вікні немає ґрат. А поряд виросло велике дерево груші. Я забираюся на нього з підвіконня й уявляю, що в мене з’явився свій будиночок на дереві, — нігтями дряпаючи цибулинне лушпиння, розповідав він.  

Естер зітхнула. Нещодавно один зі слуг утік із замку. Але ніхто не став його шукати й не перевірив порожню кімнату. Отже, так він покинув маєток.  

— Не ходіть туди, молодий пане. Якщо впадете з дерева, можете ногу зламати. Буде дуже боляче. — Вона занурила руку в таз із водою й гарненько сполоснувши огрубілі пальці, що смерділи їжею, тільки тоді потріпала Нормана по волоссю. 

Але Норману дуже хотілося. Йому найбільше на світі хотілося посидіти на гілці дерева й співати з солов’ями. Тому після ситного обіду він виліз на дерево груші й недовго там посидів. Тут йому швидко набридло. Навколо літали комахи, усі прагнучи ущипнути його за солодку м’яку щоку, тому він проворно спустився, рухаючись по стовбуру, як мураха — так його навчили хлопці з села. І бадьоро пішов у бік вересового поля. 

Воно було зовсім недалеко від маєтку, але батько не дозволяв їм туди ходити. 

— Ще маленькі. — Відповідав він нянькам, які питали графа про прогулянки з дітьми за межами маєтку. 

Норман знав дорогу, бо вони часто проїжджали в кареті повз вересові пустища. Там, на східній частині урвища був невеликий гайок, де було багато привабливих дерев. 

Радісно гуляючи полем, збираючи квіти й відмахуючись від набридливих ос, Норман досяг своєї мети. Кинувши пучок трави на землю, він знову забрався вгору. Але на нижній гілці йому було нецікаво. Він поліз вище. На другій гілці йому здалося, що він усе ще надто низько. На третій було як раз, але Норману захотілося піднятися ще. 

Пересушена літнім сонцем: тонка стара й слабка гілка тріснула. Норман ударився головою й втратив свідомість. Не відчуваючи, як небезпечно летить униз.