Розділ 31

Граф залишив усі турботи й вийшов на подвір’я. 

Сільські діти, зовсім не розуміючи, в чому справа, кинулися в ноги ласкавому дядькові. Він завжди привозив солодкі булочки й щедро пригощав ними. 

— Добре кинув, тату? Я добре кинув, тату? — Щасливий Норман підійшов до нього разом із гуртом дітей. 

Граф потріпав хлопчика по волоссю: 

— Добре, сину. Дуже добре. Тепер нам доведеться ремонтувати вікно в цьому домі. 

Норман сміявся, щасливо поглядаючи на батька. І тільки Ірен стояла осторонь, перебираючи своє світле волосся, швидко заплітаючи в скромну косу. 

— Більше не грай, Нормане. Більше тобі не треба грати. Ти ж спадкоємець округу Хайленд, якщо розіб’єш собі лоба — дурником станеш. — Посміхаючись, нарочито ласкаво говорив він. 

А Норман щасливо сміявся, зовсім не прислухаючись до його слів. 

Того дня вони повернулися додому, і граф від душі напився. Ох і гуділи стіни дому від його криків. Ірен зачинила двері на засув і, притулившись спиною до старого дерева, всім своїм слабким тілом тримала їх. 

П’яний і злий граф стукав, погрожував, умовляв, благав і бив кам’яну стіну, що й голос зірвав, і руки собі в кров розбив. 

Ірен була схожа на матір. Іноді, коли дух пияцтва охоплював його, дурманив голову, п’яні ноги несли його кам’яними коридорами просто до дівчинки. Кулаки свербіли щось побити. 

— Заплітай косу. Так ти виглядаєш більш смиренною. Хорошою дружиною будеш. Слухняною. — Одного разу за сніданком сказав він їй. — Я скоро знайду для тебе вигідну партію. 

— Так, батьку. — Тихо відповіла вона, намагаючись не згадувати, як уночі обливалася гіркими сльозами, а серце билося навіть не в грудях, а в горлі — такий жах її охоплював. 

Та все ж граф був хорошим господарем. За нього округ Хайленд розквітав. І навіть королева запрошувала сімейство на особисту аудієнцію — золото сипати в жадібні кишені. 

Виноградники були його особистим забороненим задоволенням. У шотландських горах із постійними вітрами й частими дощами теплолюбним рослинам взагалі не було місця. Усі прості люди пили ячмінний ель, але графові хотілося смакувати, а не пити. Правда, про це він швидко забував, але місцеві люди про це не відали.  

Коли він приїжджав у села чи місто, був наче небожитель, що зійшов із вершини урвища весь такий веселий добряк. Свій норов показував тільки державним службовцям, від яких вимагав роботи понад установлені плани. Люди в Хайленді працювали до знемоги й плювали під ноги місцевим управлінцям, наділяючи свого пана ван дер Кіма якостями, про які самі фантазували.  

Норман наказів батька не розумів. Той постійно велів учитися, книги читати, з дітьми не спілкуватися й в ігри не грати. Але ніколи його не карав, тому хлопчик і продовжував. 

У маєтку не з ким було жартувати й камінці кидати. Ірен у своїй кімнаті замикалася й сиділа наче миша, шелестячи сторінками щоденника своєї покійної матері. Тільки очі в неї були червоні й опухлі. Витріщала їх, як перелякана кішка. 

А в селі чи місті — роздолля. Усі їх любили, усі приймали. Гратися хотіли. І навіть сестра приєднувалася до танців чи забавок. 

Камінці кидали, палицю перетягували й на дерева лазили. 

Одного разу один із хлопчаків покликав їх у сад свого батька й показав на дереві: 

— Це будиночок. Слуга тата для мене зробив. — Похвалився він. 

І всією юрбою вони полізли вгору по товстому стовбуру, чіпляючись за кору ногами й руками, бруднячи пальці. 

Будиночок був відкритий, із гладкою підлогою й добре тримався на гілці. Скільки б вони не стрибали й не співали, не шуміли й не гуділи — стояв він міцно. 

Норману так сильно будиночок сподобався, що він схопив графа за руку й повів його в сад, коли в того справи закінчилися: 

— Я теж такий хочу. — Капризно тупаючи ніжкою, попросив він. 

— Тобі не можна лазити на дерево. Якщо впадеш і лоба розіб’єш — дурником станеш. — Як і раніше відповів батько без тіні посмішки. 

Його власний батько, дід Нормана, був хорошою людиною, тримав після себе свого божевільного брата. У того в голові хвороба була. Боявся граф, що й син таким стане. 

— Але я хочу! Хочу! Хочу! — Уперше в житті Норман пустив сльози й надривно кричав. Тоді граф уперше вдарив сина. 

— Вже дурником став?! — Рявкнув він.