Розділ 30

Норман так сильно стиснув губи, що вони побіліли й стали схожими на нитку тонких перлів. Він стиснув тканину ковдри, міцно тримав у кулаках, поки не опанував себе: 

— Я віддаю перевагу на сніданок сочевиці. 

Джим підбадьорився. Він сподівався, що тут хоча б на завтра подадуть кашу, а не чергову воду, якою неможливо було наїстися. І раптом світло, майже романтично посміхнувся, збираючись подякувати Норману за милість. Але господар грубо перебив його думки своїм голосом, у якому звучали нотки металу: 

— Погаси газову лампу. Доброї ночі. 

Бічним зором Норман помітив, що Джим закотив очі й ледве втримався, щоб не схопити тростину й не кинути в зухвалого слугу. У його домі так себе не поводяться! Але чомусь він був слабким, щоб по-справжньому покарати юнака. У того було миле обличчя. І воно було особливо симпатичним, коли Джим не псував його фарбою. 

— Доброї ночі. — Юнак відсунув засув і відчинив двері, впускаючи холодне, пронизливе до кісток повітря в кімнату. Він швидко загасив світло й навшпиньках вийшов, залишаючи Нормана дивитися в стелю. 

Йому не спалося. У шлунку з’явились болі, нога знову почала ниючи, в очах збиралися сльози. 

Його власна безпорадність і стала причиною, через яку йому довелося вбити власного батька, інакше йому ніколи не бачити статусу глави дому. 

1865 рік. Село в підніжжі урвища, на якому розташувався маєток ван дер Кімів. 

— Нормане! 

— Ірен! 

— Нормане! 

— Іреееен! 

Сільські діти гралися разом із дітьми ван дер Кімів. Граф приїхав униз, щоб зібрати податки й деякі продукти, які старанно привозили жителі всього округу Хайленд. 

Стояло спекотне літо. Навіть мухи були настільки лінивими, що літали наче п’яні на важких крилах, вимочених у меду. По обличчю пухкого старого з поганими зубами стікав піт. Він старанно промокав його білою хусткою: 

— Цього місяця багато винограду згоріло. — Обережно говорив він графові. — Сонце нещадне, пане. 

Граф ван дер Кім мав вибуховий характер, і заспокоювало його тільки дороге вино з цілим кругом овечого сиру. Він був чоловік статний, високий і сильний. Від його міцних кулаків постраждав не один суддя, який виносив неугодні графові вироки. Правда, після доброї прочуханки завжди змінював свою думку.  

Церковники графа теж не любили. Він ніколи не молився, а на месі сидів із відверто нудьгуючим виглядом, а на причасті від душі напивався вином, що бідна графиня з блідим обличчям змушена була перепрошувати й разом зі слугами тягнути його на спині.  

Жінка була дещо старшою за графа. Він одружився з вдовою, прийняв у дім її дочку. 

І спочатку їхній шлюб здавався вершиною шляхетності. До дівчинки — Ірен — ставився поблажливо. Дружину балує — самоцвітами обдаровував. І за сина дякував. 

Але тільки мешканці маєтку ван дер Кімів чули жахливі крики жінки, яка наче проклята літала по подружній спальні, коли п’яний граф кидав у неї стільці й канделябри. 

Естер прикладала руки до серця й зі сльозами на очах щоранку лікувала рани молодої графині. Втім, це не допомогло. Не встигло Норману виповнитися й трьох років, як мати померла. 

Труну граф наказав зачинити. Навіть священник не бачив розбитого до кісток обличчя графині й думав, що молиться за душу графині, яка пішла на той світ від тяжкої хвороби. 

— Скільки вина цього місяця буде з цієї жалюгідної данини? — Лютився граф. 

— Кажуть, на дві сотні галонів вистачить, — тремтячим голосом відповів йому місцевий сільський голова. 

— Мало! — Скочив зі стільця граф. 

Дзень! 

Раптом вікно вщент розбилося. 

Діти грали в камінці: хто далі кине. Норман, який був на сім років молодшим за сестру, так сильно хотів її перемогти, що напружив усі сили, зібрався й розмахнувся. Камінь урізався в скло, наче ніж у масло, і потрапив просто в потилицю графу ван дер Кіму. 

Ірен притиснула руки до обличчя й сховалася за найвищим сільським хлопцем. 

Тільки Норман стояв і дурнувато посміхався, думаючи, що переміг.