Розділ 29

СЦЕНА ПЕРША

ФЬОН ПАРСЕЛЛ (сідає на край ліжка й хапається за голову) У цих краях ллє нескінченний дощ. Непогода зводить мене з розуму! Жодного рядка не можу написати!

(Хтось стукає у двері. Фьон Парселл обертається)

Хто сміє спокій мій тривожити даремно?

Хто в двері стукає, коли на серці темно?

Коли у скронях біль пульсує невблаганно,

А ніч грозою б’є у вікна ненастанно.

СЛУГА (входить до кімнати й низько кланяється)

Турбую Вас, мій пане! Час платню віддати!

Бо вже давно зібрався я до міста виїжджати.

Там дівчина чекає, вогні горять яскраві,

Та в гаманці порожньо — зась гуляти при забаві.

Любов її солодка — та не дешева справа,

А без монети в місті я — мов риба без приправи.

Тож годі вже стогнати й за голову триматись,

Давайте гроші, пане, щоб мені не сумувати!

ФЬОН ПАРСЕЛЛ (стукає кулаком по коліну) Уж грошей нема! Ідіть геть! Література золотої монети не приносить!

СЛУГА Так займіться чимось іншим, пане. Інакше всіх слуг, навіть вірних, розгубите! (виходить)

***

Джим метався кімнатою, змінюючи тон голосу та ходу, старанно зображуючи кількох персонажів п’єси, яку колись написав директор Реджи. Ці ролі — збіднілого господаря й вірного слуги — грали його товариші. А він сам зображав дівчину з міста, до якої й прагнув потрапити слуга.

Спочатку краєм ока він спостерігав за реакцією Нормана.

Джим навідріз відмовився знімати штани, бо не надів онучі. І по обличчю містера ван дер Кіма було важко сказати, що він про це думає. Але грати в штанах дозволив.

Джим, поки працював у театрі, завчив усі ролі напам’ять і повторював сценарії в голові від першої репліки до останньої не менше чотирьох разів.

Він жив театром, дихав театром і не міг існувати без гри, без перевтілення. Навіть така проста послуга містеру ван дер Кіму змусила Джима забути про свої справжні переживання й повністю пройнятися духом іншого персонажа — і навіть не одного.

Юнак сідав, підхоплювався, ходив, стукав, тупотів, плескав і навіть кричав. Він читав вірші й говорив простою прозою, поки не дійшов до фіналу першої дії. Тоді зупинився.

Норман продовжував на нього дивитися.

— Чим усе закінчилося? — Розуміючи, що Джиму треба перевести дух, запитав він, не просячи завершувати сцену.

— Господар остаточно розорився. Слуга пішов до міста й викупив на останні гроші дівку… дівчину.

— Поганий сценарій. На які гроші вони збираються жити далі?

Джим ніколи не замислювався над цим:

— А… — протягнув він, — слуга влаштується на роботу до іншого господаря?..

— І помруть вони в злиднях. — Пробурмотів Норман. — Я напишу сценарій куди кращий. — Він почав забиратися під щільну важку ковдру.

— Про що буде ваш сценарій? — В очах Джима спалахнув вогник інтересу.

— Про чоловіка, який зійшов з розуму від гріха. Він носив жіноче, каявся, ходив на сповідь до церкви, поки ті його нарешті не спалили за розбещення суспільства. — Норман уп’явся поглядом в Джима. — Чоловіки не фарбують губи помадою й не надягають спідниці. Хіба тільки якщо вони не прихильники старих традицій чи не дикі.

У кімнаті повисла напружена пауза. Джиму не було що сказати. Він обрав саме цю п’єсу «Про бідного Фьона», щоб трохи осадити містера ван дер Кіма. Показати йому, що сатира не тільки для високородних. І Норман сприйняв це як особисту образу.

— Це не робить мене меншим чоловіком, — тихо й уперто відповів йому Джим.

— Я б повірив, якби ти зняв штани. — Норман укрився ковдрою й ліг на спину. — Перед виходом погаси газову лампу в кімнаті. — Наказав він. — І якщо Шарлотта в коморі, скажи їй, що я дозволив піти до себе в кімнату. Тільки нехай принесе щурів.

— Ви будете їсти їх на сніданок?