Розділ 27

Коли двері за Шарлоттою зачинилися й вони залишилися з Джимом наодинці, Норман наказав:

— Допоможи.

Він відпустив руку юнака, сперся на тростину й мовчки чекав, поки слуга, пихкаючи й обливаючись потом у холодній залі, через силу прибере стілець.

— Ти нічому не навчився. — Розчаровано промовив містер ван дер Кім, з трудом вирівнюючи спину.

Після введення паралітика його нога так сильно не боліла. Але після тривалого сидіння все ж затекла. Розмірковуючи про те, що йому більше хочеться лягти, ніж знову сісти, Норман вирішив. Але перш ніж встиг щось сказати, Джим почав вигадувати безглузді відмовки:

— Не здатен, пане.

— Нісенітниця. — Відрізав Норман. Вільною рукою він схопив Джима за край порваної сорочки й потягнув за собою.

Звук трьох кроків уже звучав майже як гармонійна мелодія: здорова нога, тростина, хвора. Джиму став запам’ятовуватися цей звук. І хода господаря. Дивлячись на його горду спину, юнакові на мить здалося, що всі попередні спогади про життя з директором Реджи зникли, поховані в землі під важкою кам’яною плитою нового життя в особняку ван дер Кіма.

Але він струснув головою. Минуло ще надто мало часу, щоб здатися.

Норман вів Джима коридорами. І незабаром показалися знайомі двері — до господарської спальні. Сам не думаючи, що робить, юнак різко встав. Вжих! Тканина розійшлася. Нижня частина, де була пришита манжета, залишилася в руці Нормана. А верхня гойдалася вище кисті Джима. Нитки стирчали. І він розчаровано дивився на рештки своєї єдиної святкової сорочки. Навіть якби Естер чи Шарлотта захотіли пришити край — залишився б некрасивий шов.

Норман із безмовним подивом подивився на шматок тканини у своїй руці й повернувся до Джима:

— Ти хочеш… носити мої сорочки?

Від переляку, сорому й розгубленості щоки Джима вкрилися некрасивими червоними плямами, які спустилися на шию, і тепер він виглядав не краще п’яного матроса:

— Хіба можна?

Норман раптом криво посміхнувся:

— Це залежатиме від того, наскільки я залишуся задоволений твоїм візитом. — Він відвернувся від Джима й підійшов до дверей своєї кімнати. Тростиною штовхнув. З жахливим скрипом старих іржавих петель ті піддалися, і містер ван дер Кім раптом розреготався грудним недобрим сміхом, який розлився по всьому коридору. — Дами вперед.

Ще більше збентежений і вже відверто принижений Джим скорився. Норман зачинив двері, і важкий залізний засув із глухим лезгом став на місце.

— Підійди. — Наказав він, підходячи до свого ліжка й сідаючи на край. Він потягнувся до великої скрині, яка стояла на підлозі біля узголів’я ліжка, й відкинув кришку.

Усередині був цілий медичний склад: пучки сушених трав і листя; зубний порошок; безліч коричневих скляних пляшечок, підписаних акуратним закрутистим почерком. Але одну з етикеток Джим встиг прочитати: «Камфорна олія». Хіба це не те, що використовували чоловіки, які захоплюються мужолозтвом? Розмірковував Джим, поки не відчув дотик холодних пальців на своєму зап’ясті.

По тілу юнака пробігла судома. Наче його хтось ударив, а потім поцілував. Принаймні так Джим відчув перше торкання містера ван дер Кіма без бар’єрів — одягу, який їм лише заважав.

— Арніка. — Норман доторкнувся своїм витонченим довгим пальцем із суглобами, що злегка випирали, до подряпини Джима. — Допомагає загоєнню ран.

— Це… це всього лише подряпина. Не варто використовувати на мені дорогі засоби… — Пробурмотів він.

— А хто сказав, що я витрачу на тебе дорогий засіб? — Зло обірвав його Норман. Повітря в прохолодній кімнаті стало ще холоднішим. — Ти потрібен мені цілим. Ніхто не сміє шкодити тобі, крім мене. Зрозумів? Дивися мені в очі!

Джим перестав вивчати стертий, хоч колись багатий килим, який тепер був повний потертостей і лисих плям, і швидко моргаючи, подивився в карі очі Нормана.

— Це моя провина.

— Твоє тіло — моє. Тільки я завдаватиму тобі рани. — Виплюнув він, продовжуючи напрочуд акуратно наносити мазь круговими рухами, зовсім м’яко торкаючись шкіри.