Розділ 23

Норман залишився в кімнаті сам. Він наказав Томасу супроводжувати пацієнта й передати його особистому слузі.

До східного крила потрапляли тільки пацієнти.

Білоголовий старий у кріслі-візку спочатку дуже опирався. Він звик, що його люди завжди йдуть за ним. Але Норман відмовився його лікувати, якщо той не відмовиться від свого особистого слуги.

Маєток ван дер Кімів. Дев’ятнадцять років тому.

Доктор ван дер Кім був молодим, експресивним і ексцентричним. Деякі нововведення, якими він займався у східному крилі власного дому, не мали вийти на світло.

Деякі експерименти були забороненими. Деякі просто небезпечними.

Той злощасний аборт, який йому довелося провести своїй сестрі Ірен, став першим поштовхом Нормана до того, щоб відокремити лікувальні кімнати від звичайних.

Провести операцію… у 1878 році, коли він сам ще був студентом — було ризикованою дурістю, яку б не оцінили його викладачі. Але виходу не залишалося. Або Ірен померла б від кровотечі, спричиненої ртутними краплями; або йому довелося розрізати сестру.

Він наважився на друге.

Руки Нормана тремтіли. Тільки він сам знав — який пекельний біль йому довелося пережити тієї злощасної ночі.

— Нехай привезуть її дочку, — розпорядився він, дивлячись на нещасну сестру й підходячи до клітки. На дні, на подушці з соломи, згорнулася товста біла змія, яка відреагувала, піднявши голову, відчувши аромат господаря.

— Не треба! — Естер схопила Нормана за руку, не дозволяючи йому відчинити клітку. — Благаю, пане!

Він повернув голову. Його обличчя було блідим, як маска, а кутики губ опущені. Тільки близькі люди, як Естер і Томас, бачили в його скляних очах паніку.

— Вона помре. Вона помре так чи інакше. — Норман не вірив в успіх операції.

— Благаю… — Естер впала перед ним на коліна.

— Треба спробувати. — Уперто сказав він.

Тоді Томас розвернувся й вийшов із вітальні. Він кинувся запрягати коня і їхати по дівчинку. По Шарлотту. Її мати стояла на порозі смерті. Від потойбічного світу Ірен відділяло лише божевілля Нормана.

— Але! — Дощ хльостав зморщеного, як родзинка, старого, потрапляючи йому прямо в очі, порушуючи зір, стікаючи по щоках замість сліз.

Томас бачив, як росли ці діти. І чомусь не сумнівався, що побачить їхні смерті раніше своєї.

Норман відкрив клітку та взяв змію: 

— Укуси. — Сказав він, підносячи до Ірен. Це був експеремент чи спроба знеболити. І він не знав, допомогло саме це чи він впорався з операцією, але сестра вижила.

Маєток ван дер Кімів. Сьогодення. 1897 рік.

Норман дістав із клітки білу змію. Та обвилася своїм довгим холодним тілом, яке роздулося від недавньої їжі, й заковзала по його руці своїм черевом.

— Давно не бачилися. — Містер ван дер Кім підняв другу руку й пальцем погладив тварюку по лускатій голові. — Мені так боляче, — простогнав він. — Вгамуй цей біль… Отруї мене…

Він розстебнув ґудзики на сірому жилеті. Ослабив краватку. І розстебнув ґудзики на сорочці. Деяк стягнув її з плеча.

Шкіра там була вкрита дрібними старими шрамами від укусів. Усього дві точки щоразу. Але їх було так багато. Занадто багато, щоб не називати Нормана залежним від паралітичної отрути.

— Укуси. — Він віддав команду й з силою стиснув тіло змії.

Та різко вигнулася й розкрила пащу з двома вражаючими іклами. Кинулася вперед. Вона знову вп’ялася зубами в плече Нормана. Похитнувшись від болю й насолоди, він упав на канапку. І закотив очі.

По плечу розтікався пекучий біль, від якого почервоніли навіть його вічно бліді щоки. І все ж це було краще, ніж біль у проклятій нозі.