Розділ 22

Шарлотта раптом вся скам’яніла. На обличчі застигла ввічлива маска. Джим навіть відчув, що йому важко тримати її на руках. Ще мить тому панночка була наче гусяче перо, а тепер стала як щільно набитий мішок золи.

— Відпусти. — Вимагала Шарлотта, і Джим тут же поставив її на ноги.

Дівчина зробила крок назад і обтрусила сукню:

— Мій батько, — тремтячим голосом промовила вона, — може й не відвідує церкву, але він людина віддана Богові. — Її губи й руки тремтіли. — Він не з тих людей, хто… — Спочатку Шарлотта заговорила схвильовано, бажаючи виправдати свого батька перед Джимом, а потім замовкла й подивилася на юнака хмурим поглядом з-під лоба. — А тобі звідки про таке знати? Що за гріховні думки у твоїй голові?! — Обурилася вона, зробивши крок уперед.

— Вибачте, панночко. — Джим тут же опустив голову й не наважувався дивитися у відповідь на Шарлотту. — Вибачте мені! Змилуйтеся!

Дівчина ще кілька миттєвостей незадоволено сопіла, але потім просто обійшла Джима стороною й вийшла в коридор, голосно грюкнувши дверима. Навіть пил зі стелі посипався.

Не встиг юнак і голову підняти, як двері знову штовхнули, і Шарлотта повернулася. Вона, зовсім як сільська кухарка, уперла кулаки в боки й гнівно подивилася на Джима:

— Мій батько не такий! А… А за таке взагалі в тюрму саджають! Не смій більше говорити про такі розпусти! — І не дочекавшись відповіді, знову грюкнула дверима, навіть волосся собі прищемила. І не ставши повертатися, з гучним «ах!» просто рушила вперед.

У щілині між дверима й кам’яною аркою залишився пучок чорного волосся.

Джим стомлено опустився на підлогу. Йому не вистачило сил навіть дійти до ліжка.

Уже кілька днів поспіль його сили доходили до фінальної точки. Норман був майстром емоційних хитрощів. Тому Джим хотів знайти відтулину в Шарлотті, але і його дочка була дамою примхливою. З родинними душами в нього тут зовсім не складалося.

Але й години не минуло, як Джим встав на ноги й пішов досліджувати замок. Йому все ще не дали жодних особливих справ, тому він блукав наче привид, прислухаючись до дихання стін.

Коридори між собою були надто однаковими. Похмурими й глухими. Ні краплі світла з вулиці не потрапляло всередину. До того ж день практично помер, поступаючись місцем ночі.

Джиму чувся якийсь скрип, стогін і навіть поклик.

Ночувати в такому домі — було страшим очікуванням. З одного боку його раділо вікно без ґрат — можливість втечі прямо зі своєї кімнати. А з іншого боку — хто знає, що може навідатися до нього з коридорів замку й змусити втратити розум, що для спуску вниз йому й дерево груші не знадобиться?

Задумливо вештаючись без діла, він нарешті натрапив на величезні дерев’яні двері з важкими масивними замками. Дерево, на диво, було досить світлим або досить новим. А залізні елементи утворювали дивний малюнок, у центрі якого була змія, що проковтувала велику квітку. Таких квітів Джим ніколи не бачив.

Раптом двері заскрипіли.

Юнак озирнувся. Його серце пропустило удар, а на чолі проступив піт.

Він зрозумів, що ці двері — ті самі, які відокремлюють західне крило від східного. І йому кілька разів забороняли тут перебувати! Побоюючись потрапити під гарячу руку містера ван дер Кіма, Джим лихоманково оглянув коридор і, помітивши одну темну нішу, хотів прослизнути туди. Але зачепився сорочкою за гострий камінь. Тканина тріснула, і шматочок повис прямо на кам’яній колоні. Боячись, що хтось побачить, він затримався, щоб прибрати сліди своєї присутності в забороненому крилі.

Він ледве встиг затримати дихання, як почув дивний звук. Наче… котилося щось важке.