Розділ 19

Дев’ятнадцять років тому. Особняк ван дер Кімів.

Дощ нещадно хльостав по вікнах. Вітер вив, струшуючи шибки. А Ірен била кулаками у двері, розбиваючи кісточки в кров:

— Нормане! Нормане, благаю! — Волала вона.

Молода жінка, вдова, що все ще носила чорне, серед глибокої ночі повернулася до батьківського особняка.

— Нормане! — Ірен захлиналася солоними сльозами, які змивала прісна дощова вода з її щік.

Її світле волосся прилипло до обличчя. На перший погляд, вони з Норманом були зовсім не схожі. Але лише на перший. Варто було комусь придивитися, як одразу визначали: «Брат і сестра».

Ірен була старшою за Нормана майже на сім років. Вона давно покинула родове гніздо й вийшла заміж. Три роки тому народила дівчинку.

Побачивши дочку, її дуже літній чоловік тут же помер. Його тіло охололо на руках Ірен. І вона вдягла жалобу, яку належало носити два з половиною чи принаймні два роки.

Але не минуло й року, як Ірен з’явилася в батьківському домі й звернулася до молодшого брата:

— Я ношу дитину. Благаю… — З червоними опухлими очима попросила Ірен, — витрави плід. Врятуй репутацію нашої родини.

Норман не говорив з нею, одразу ж вимагав від слуг викинути розпусницю за двері.

— Я ніколи не піду на такий гріх! Ти! Погана жінка! — Крикнув він їй услід, коли Ірен виштовхали на поріг. — Ще й року не минуло в жалобі! А ти! Розпусниця! Огидна невдячна жінка!

—…Нормане! — Вона кинулася йому в ноги, але він лише похитнувшись, відступив. — Благаю… благаю… — Ірен поповзла на колінах, стираючи тканину на сукні, принижуючись перед молодшим братом до кінця. — Тінь нещастя впаде й на твоє ім’я…

Того дня Норман наказав викинути сестру. Молодий і переповнений гнівною образою, він не міг мислити з оглядкою на майбутнє. І зовсім не підозрював, на що може піти жінка, яка зібралася рятувати рештки своєї репутації…

— Пийте по три краплі три дні. — Старий кошлатий лікар із села, з незадоволеним виразом обличчя, простягнув Ірен мікстуру з ртуті. — Кров піде й плід витравить.

Вона схопила ліки й схилилася перед ним.

— Дякую, дякую, шановний пане!

— Тільки не смійте говорити! Не менше семи років в’язниці й вам, і мені суддя підпише! — Схвильовано говорив він.

Судомно стискаючи пляшечку й присягаючись пообіцявши мовчати, Ірен покинула лікаря й три дні виконувала його припис, страждаючи в нестерпних муках.

Вона стала блідою тінню самої себе. Кровотеча не вщухала ні день, ні два, ні три. Їсти не могла — усе назад виходило. Піт не сходив з її обличчя.

Коли на п’ятий день живіт заболів так, що вона на мить втратила свідомість — то знову наказала їхати до брата.

Добралися вночі. Хльостав дощ. Ірен сиділа на порозі в калюжі власної крові.

— Я помру, Нормане… Помру, і ніякого сорому не буде.

Двері відчинилися:

— Молода пані… — Естер мружилася, спрямовуючи слабкий світильник, у якому горів недогарок свічки. Жінка присіла. Кров… Скрізь кров… Увесь ґанок залито кров’ю. — Молода пані! — Істерично заверещала вона.

Ірен звалилася, втративши свідомість.

Вона не пам’ятала, що відбувалося далі. Майже не бачила. Майже не чула. Лише відчувала. Холодний метал торкався її оголеного живота. Витончені руки з тонкими зап’ястями й довгими пальцями — впивалися прямо в розрізану плоть.

У сусідній кімнаті плакала дитина. Слуга чомусь привіз Шарлотту…

Ще кілька тижнів Ірен страждала від гарячки. Її намагалися годувати, але вся їжа йшла назад через горло.

Лихоманка й запалення міцно тримали її, поки Норман з відчаєм дивився на дівчинку в колисці. Сам годував, купав, укладав спати. Робив це механічно. З точністю блискучого студента медичного училища.

— Шарлотта житиме в цьому домі. — Вирішив він. І коли Ірен стало краще, він поставив її перед фактом.

— Нормане! — Замолилася вона, але молодий чоловік був непохитний.

— Я виховаю її в чистоті й здоровому глузді. Не те, що ти. Вона не буде схожа на тебе. Я розповім їй, якою розпусною брудною шльондрою була її мати, і забороню повторювати твою долю!

— Нормане! — Ірен стало краще, і вона дозволила собі крикнути братові в обличчя. — Ти просто каліч! Каліч, а не голова родини! І ніколи тобі не досягти влади в Хайленді, яка була в діда й батька!

Хлопець раптом криво посміхнувся й стукнув тростиною по підлозі:

— Ти була надто зайнята тим, що крутила позашлюбні романи, Ірен. Ти не знаєш, що суд визнав мене головою родини. Особняк ван дер Кімів, округ Хайленд і кожна душа, яка тут перебуває — належать мені. І я тебе виганяю!

Сьогодення.

— Дядько вигнав маму, але кажуть, вона пішла не сама. Втекла з коханкою. — Завершила свою розповідь Шарлотта.