Розділ 17

Естер бігла коридором, задихаючись і шелестячи сукнею. Її ноги важко торкалися каменю, і гуркіт розкочувався коридором.

— Хлопчику, хлопчику! Молодий слуго!

У цю мить Естер шкодувала, що навіть імені його не дізналася.

— Ну де ж ти?!

Голодний Джим, після того, як Томас відвів його до кімнати й наказав розкласти речі, кілька миттєвостей, позбавлений сил, дивився на свої пожитки й вирішив не розкладати. Замість цього він розчинив блідо-блакитні завіси, які в темряві здавалися майже білими, і здивувався, що вікно не заґратоване.

Він звернув увагу, що майже на кожному вікні в особняку ван дер Кіма обов’язково були старі ковані ґрати, пофарбовані в чорний колір. А там, де їх не було — вікна були монолітні й просто не відчинялися.

Але в кімнаті, де його поселили, все було зовсім інакше: вікно без ґрат, лише з віконницями, які легко було відчинити. І навіть петлі, на його подив, змазані.

А ще під вікном росло кілька фруктових дерев. І навіть у таку сиру, пронизливу погоду він розгледів два чи три недозрілі плоди.

Джим став колінами на дерев’яний брусок, який просто поклали зверху на кам'яне підвіконня, і став возитися з віконною рамою.

Якщо його не збиралися годувати — це не значить, що він помре з голоду, чекаючи, коли трупа його врятує з цього ув’язнення.

— Хлопчику! — Істеричний крик кухарки налякав Джима.

Він похитнувся. Похитнулася й дерев’яна дощечка, на якій Джим стояв колінами.

З оглушливим шумом — він звалився на землю.

— Хлопчи…ку? — Естер увірвалася до його кімнати, без стуку відчинивши двері. І застала до жаху смішну картину.

Божевільний молодий слуга ліг спати на підлогу й замість ковдри вкривався дерев’яною панеллю.

— Що ти робиш?! — Почала лаятися вона, підходячи до нього. — Тут нічого не можна чіпати! Ліжко — для сну. А це… — Пихкаючи, Естер підняла з Джима балку для підвіконня й поклала на місце. — Має бути тут.

— Вибачте… — Сідаючи, Джим почухав забиту руку.

На його щастя, жінка не зрозуміла, що це сталося через те, що молодий слуга лазив на вікно.

— Ходімо. — Підтисши губи, промовила вона. — Вас чекає містер ван дер Кім і молода панi в обідній залі.

Джим раптом округлив очі. Його погляд став ніжним, майже наївним:

— Ви дозволите мені поїсти?

— Пан наказав тебе годувати. — Невдоволено буркнула Естер, усе ще не віддихавшись від швидкої прогулянки. — А звати-то тебе як?

— Джим. — Він скочив і простягнув Естер руку. Вона подивилася на нього як на набридливого таргана, якого все ніяк не могла вивести з кухні.

— Ходімо, Джиме. І поспішай. Наступного разу ходитимеш сам. — Вона підтиснула губи й, знайшовши в собі сили заспокоїтися, повела його назад до їдальні.

Естер штовхнула важкі двері й провела рукою, дозволяючи Джиму увійти самому. Сама ж залишилася в коридорі.

Юнак завагався.

Першим він помітив містера ван дер Кіма, а другою — його дочку. Дівчина була захопливою, чарівною й просто прекрасною. Від захвату Джим мало не подавився слиною.

Таких дівчат він ніколи не бачив.

Вона не була просто красивою. Ні…

— Міс Шарлотта ван дер Кім, — без особливих сентиментів представив її Норман.

Шарлотта була сліпуче, сліпуче красивою. Вона повільно підняла на Джима очі. І його серце пропустило удар.

А потім другий раз, коли він відвів погляд і побачив, з якою злобою дивиться на нього Норман.

Цього вечора Джим міг просто померти: від голоду чи від зупинки серця, але його запросили за стіл і посадили далеко від панів.