Розділ 13

Джим закрив рота й з сумом дивився на жінку. Він переплутав робітниць, яких бачив під час подорожей з театром, і просту сільську тітоньку з недоброзичливим поглядом.

У маєтку містера ван дер Кіма стояла особлива заборона на радість?

Якщо це було не так, то Джим не розумів, чому люди, які тут жили, були схожі на живих мерців. Пухка кухарка безшумно рухалася, навіть поділ сукні не шелестів. І йому доводилося контролювати кожен свій крок, переживаючи, щоб старі шкіряні чоботи не скрипіли.

— Це кухня. — Прошелестіла пересохлими губами жінка, заводячи Джима всередину особняка. Зазвичай після передпокою йшла вітальня. Але в цьому домі гостей не приймали. Тому під високими, навіть височенними стелями зі справжнього грубого каменю, які тримали потемнілі дерев’яні балки, висіли зв’язки сушених трав і свіжих овочів для просушування. Тут навіть не пахло м’ясом чи сиром. — Харчування в пана суворе. — Пояснювала вона. — Нічого жирного, смаженого, гострого й важкого для шлунка.

— Він хворий? — Раптом видав Джим.

Погляд жінки став відстороненим:

— Містер ван дер Кім — лікар. Його харчування чисте, а не дієтичне. Це велика різниця.

— Ви теж дотримуєтеся чистого харчування? — Пробурмотів Джим. — Не дуже помітно…

Жінка різко повернула голову й блиснула очима. Наче блискавки метала.

— У цьому домі всі дотримуються розпорядку дня й харчування, яке їм пропише доктор ван дер Кім. Він дуже дбає про здоров’я своїх слуг. — Її терпіння вичерпалося, і вона зірвалася. — Моє ім’я Естер! Естер! — Грубо гримнула жінка. — Але вам не дозволено до мене звертатися, навіть якщо під ложечкою буде смоктати!

Джим тут же притиснув руки до буркотливого порожнього шлунка, який вимагав їжі:

— Я нагодую вас, тільки якщо пан накаже. Усе інше — не моя турбота. Зверніться до Томаса, він покаже ваше місце для ночівлі. — Вона з гуркотом відсунула стілець і впала на нього. Поставила лікті на стіл і закрила обличчя руками. Чепець трохи зсунувся й з’їхав набік. Але Джим побоявся доторкнутися до жінки.

Він помітив схожу поведінку: холод і байдужість, за якими спалах нераціонального гніву й самобичування.

Не витримавши більше ні секунди на кухні, Джим вийшов і знову пішов навшпиньках. Жодних слідів Томаса він не виявив, тому просто йшов уперед широкими масивними коридорами, розглядаючи стіни.

Раніше на них точно висіли картини. Залишилися слабкі сліди від рам на камені.

Джим фантазував, уявляючи, що це могли бути портрети родини Кім, намальовані витонченими мазками, але сховані в напівтемряві маєтку.

Вікна в коридорах траплялися рідко. І більшість із них були зашторені. Горіли газові лампи, створюючи слабке освітлення.

І хоча в Джима був чудовий зір, він усе ще не знаходив іншого слуги.

Двері до однієї з кімнат були прочинені. Він не збирався заглядати. Зовсім ні. Джим хотів постукати й увійти, щоб таки дізнатися, хто живе в цьому особняку й куди йому йти жити. Але він завмер, помітивши Нормана, який сидів на краю ліжка з піднятою скаліченою ногою.

Чоловік закотив край штанини, оголивши ногу. Там, де мала бути колінка, було жахливе видовище: шкіра, вкрита безліччю шрамів. Кістка неправильної, викривленої форми; частини взагалі бракувало. Стопа була красивою: невеликою й стрункою, з тонкою щиколоткою. Але пальці теж були скривлені, покручені.

Норман закусив край ковдри й став розминати гомілку одразу по поверненню додому. Він спеціально передав юнака в руки Естер, віддавши мовчазний наказ облаштувати хлопця.

Він навчив своїх слуг розуміти його накази без слів, бо іноді Норман був надто слабким і хворим, щоб говорити. Сьогодні був саме такий день.

Але наче шкірою відчуваючи, що щось не так і за ним хтось спостерігає — він різко підняв голову.

Закривши рукою рот, щоб не скрикнути, Джим сховався біля стіни.

Норман примружив очі й ще кілька хвилин дивився в щілину прочинених дверей. Він бачив кілька пасм чорного волосся, які на секунду з’явилися в просвіті. І він знав, хто його бачив.

Відчуваючи злість, він сильніше натиснув на скалічену ногу, яку ненавидів усією душею. Він просив батька відрізати її й перестати його мучити. Але старий диявол прокляв його на вічну агонію.

У Нормана навіть сил не було встати, щоб вийти в коридор. Тому він удав, що не помітив.

Бідний, бідний Джим не знав, що в цьому домі навіть стіни мають вуха.