Розділ 12

— Ні. Дружини немає.

— Була? — З цікавістю запитав Джим.

Норман не відповів. Уставився у вікно й мовчав.

— У директора Кіма теж є дочка. Але дружина померла. Тож йому довелося виховувати її самому…

— Припини базікати! — Раптово зупинив його Норман різким вигуком.

Джим перелякано втиснувся в стінку екіпажу й повернув голову, дивлячись на розлюченого містера ван дер Кіма, як перелякане кроленятко.

Норман дивився на нього у відповідь. І його очі були ясними. Настільки ясними, що Джим, навіть не особливо розбираючись у людях, зрозумів — його ненавидять. І вся попередня холодність і байдужість були маскою, за якою ховалася лава гніву, спрямована саме на нього.

«За що?»

Крутилося запитання в голові Джима, але він не наважувався озвучити його.

У Нормана роздувалися ніздрі, як у загнаної коняки. Він стискав свою тростину до чутного тріску дерев’яної палиці. І стиснув щелепи так, що вилиці проступили.

— Припини! — Пророкотав пан. — Базікати. — Трохи приборкавши себе, вже цідив, а не кричав.

— Т..так. — Лихоманково закивав Джим.

Решта годин до маєтку ван дер Кіма пройшли жахливо.

Господар і слуга сиділи надто близько, майже дихаючи один одному в обличчя. Вони продовжували торкатися то ліктями, то колінами. Безупинно терлися стегнами й плечима. І стримувалися, щоб не затіяти чергову неприємну розмову.

Нога Нормана боліла до жаху. До сліз з очей. Він навіть став задирати голову до стелі карети, сподіваючись, що жодна не впаде на щоку.

Джим, зосереджений на власному переляку й небажанні привертати до себе увагу господаря — дивився у вікно, поки в нього не затекла шия, і щиро не помічав труднощів Нормана.

Дорога ставала дедалі крутішою. Карету трусило на вибоїстій нерівній стежці. Вони підіймалися вгору й пробиралися крізь першу несміливу траву, наїжджаючи колесами.

— Ви ще не купили автомобіль? — Майже беззвучно запитав Джим, не розуміючи, чи можна йому говорити, чи ні.

Це було настільки тихе запитання, що Норман не почув, оглушений мучительним гострим болем.

Особняк виявився настільки величезним, що його було видно здалеку: кам’яний, вкритий чорною пліснявою, яка роз’їдала монолітні стіни. У нього були поламані шпилі, які загрозливо звисали над землею. А перед в’їздом — перекошені залізні ворота, які відчинялися туго, зі скрипом. Візник мало спину не надірвав.

— У домі є правила. — Проінформував Джима Норман.

Юнак кивнув, чекаючи продовження, але містер ван дер Кім повільно заплющив очі й більше нічого не промовив. Чергово ошелешений Джим лише стис губи.

Їх зустріла на порозі кремезна жінка в білосніжному чіпці й фартусі. Її просте сільське плаття з купою латок теж було чистим.

Тут не цінували красу, тут цінували порядок і акуратність.

Візник відчинив двері з боку Нормана, подав йому руку. Той прийняв допомогу й зійшов на землю. Кульгаючи, він підійшов до жінки й коротко сказав:

— Зі мною приїхав новий слуга. Мій особистий слуга.

Жінка низько вклонилася перед містером ван дер Кімом і відчинила двері.

Джим вийшов з екіпажу й подивився на неї. Занадто кремезна, стара й проста. Це зовсім не мати, не дружина й не дочка господаря. Звичайна служниця, можливо, кухарка.

Джим хотів би налагодити з нею приятельські стосунки. Вона здавалася йому рівною за статусом. Він підійшов і мило посміхнувся, уявляючи себе в одній із жіночих ролей:

— Хай славиться маркіза чарівна,

Чиї ж бо руки нас годують на обід.

В її очах — і ніжність, і весна,

А в кожній страві — доброти привіт.

Жінка подивилася на Джима як на божевільного й сухо промовила:

— Тобі не можна відвідувати східне крило.