Розділ 11

Спустившись з парома, вони сіли в нову карету. Вона здавалася ще темнішою, похмурішою й тьмянішою водночас.  

Хоча шотландське повітря було ще холоднішим за ірландське, Джиму було душно. Цей екіпаж був тіснішим, вужчим і меншим. Містер ван дер Кім економив на кожній дрібниці. І не поспішав розщедрюватися.  

Спочатку Джим взагалі дивувався, як ця людина дозволила собі викупити його в містера Реджи, виклавши велику суму.  

Але побачивши сцену на паромі, він зрозумів. Ця людина — багатій! І він знає, як узяти в людей свої гроші.  

Не втримавшись, Джим, тісно затиснутий між стінкою карети й стегном Нормана, запитав:  

— Ви відмінно заробляєте. Яким буде моє річне жалування?  

— У тебе не буде річного жалування. — Не дивлячись йому в очі, відповів Норман.  

— Місячне?  

— І його не буде.  

— Тижневе? — Відчайдушно зробив останню спробу Джим, але пан промовчав. — Я буду добре служити вам рік, як положено за контрактом…  

— Я викупив твою душу. — Раптом промовив Норман. — Ти не слуга довгострокового контракту. Я лише передав велику суму грошей за твою душу попередньому господарю.  

Обличчя Джима зблідло:  

— Ви не підписували… папери?  

Містер ван дер Кім похитав головою, усе ще не дивлячись на юнака. Той потягнувся рукою до комірця й став відтягувати край сорочки, щоб зробити глибокий вдих.  

Джим не розумів, як містер Реджи міг так помилитися. Як же він міг… так глупо його зрадити? Хоча… його останні слова перед від’їздом могли означати, що директор мав план. І Джиму дуже, дуже хотілося, щоб це було саме так. Інакше він назавжди застряг у товаристві не добродушного, похмурого, злого чоловіка.  

— Ви добре заробляєте, — ковтнув Джим, знову пригадуючи ван дер Кіму історію на паромі. — Могли б платити мені жалування.  

— Ти отримаєш усе необхідне. Дах над головою, їжу й одяг.  

— Я б хотів відвідувати театри. Було б складно постійно просити в вас гроші…  

— Тобі не доведеться відвідувати театри. Маєток розташований високо в горах на узвишші. Звідти до міста не менше двох годин їзди. Ми не вибираємося до людей часто.  

— Ми? — Джим грав щелепами, хоча розумів, що це все марно. Він перебував у дуже слабкій позиції порівняно з господарем, який, здавалося, продумав усі можливі ходи й відрізав шлях до втечі.  

Тепер Джим розумів, чому його вчора не відпустили справити нужду без нагляду й супроводу. Містер ван дер Кім справді… справді позбавив його свободи.  

Він знав про це й робив усе можливе, щоб присікти спроби покинути його.  

— У маєтку є кілька слуг: кухарка, стайничий і моя дочка.  

— Дочка? І теж служниця? — Не зрозумів Джим.  

— Дочка — не служниця. Але вона звикла до роботи. Жінки, яких виховували в скромності й благочесті, виростають лагідними й слухняними дружинами. Це добре для їхньої репутації.  

— Дочка… Скільки ж… скільки ж вам років? — Ошелешено перепитав Джим.  

— Тридцять сім.  

— Ще молоді. — Пробурмотів юнак. — А…  

Джим хотів продовжувати ставити запитання, але Норман підняв руку, перериваючи його. Він втомився від розмови зі своїм слугою й хотів, щоб вони сиділи мовчки — в тиші.  

Містер ван дер Кім і без того не звик до тісної компанії. Його й так вимотало лекційне турне й натовпи студентів, які підходили надто близько. А зараз, коли вони сиділи в крихітній кареті й торкалися стегнами, терлися крізь тканину — Норману ставало ще гірше.  

Цей полум’яний вогонь тіла давно руйнував його мозок. Тому він обрав холодність, щоб віддалитися від своєї запаленої й обпаленої пристрастю сутності.  

Джим притулився лобом до вікна й раптом йому спала на думку:  

— Тобто у вас є дружина?