Розділ 9

Джим посоромився запитати, які в них стосунки і для чого насправді містер ван дер Кім узяв його собі в слуги.

На сцені Джим звик цілуватися з чоловіками. Але ці чоловіки були його названими братами, колегами. До того ж ці поцілунки були в ролі, коли межа між його особистістю й особистістю героя стиралася. Він ставав образом. І ці легкі дотики, необхідні для сюжету, — були природним продовженням образу.

У житті ж Джим не був розпусним молодим чоловіком. Він навіть ніколи не залицявся до жінки. Його навчили триматися подалі від будь-якої романтики, щоб не ступити на болотний шлях, повний небезпечної трясовини.

А тепер слова пана ван дер Кіма бентежили його й хвилювали. Але бачачи, що чоловік повернувся до свого холодного виразу обличчя, Джим перестав пробувати з ним говорити.

Хоча йому хотілося дізнатися, куди саме вони їдуть і наскільки довгим буде шлях. Але бачачи байдужість пана, мовчав і Джим, від нудьги роздивляючись сіре небо, затягнуте хмарами, яке здавалося ставало все нижчим і нижчим, тиснучи на голову.

Незабаром візник зупинив карету. Вони заїхали в невеликий постоялий двір, щоб напоїти коней і дати людям розім’ятися.

Джим хотів умиватися й щось з’їсти, але не наважувався навіть спитати. Містер ван дер Кім продовжував сидіти в кареті без руху. Здавалося, він навіть не кліпав. Заснув чи що, з відкритими очима?

Юнак засовався на сидінні.

— Хочеш вийти? — Норман не спав. Бічним зором продовжував спостерігати за Джимом.

— Так, пане.

— Не можна. Ця зупинка буде короткою.

— Але мені треба… — Зробив слабку спробу Джим. — Справити нужду.

— Горщик? — Норман нарешті повернув голову. Він узяв свою тростину й постукав нею по чомусь під сидінням Джима.

Юнак зблід. Хай жив він не багато, але так опускатися не міг:

— Ні, пане. Не можу оскверняти ваші благородні очі такою низькістю.

Норман знову подивився у вікно:

— Тоді тобі не дуже треба.

— Дуже. — Наполягав Джим. — Я миттю вискочу й повернуся! — Клятвено пообіцяв він.

— Ні. — Відрізав Норман. — Хто знає, чи повернешся. Я виклав велику суму за тебе.

— Ви серйозно думаєте про витрати, коли мучите живу людину?! Я — не річ! — Спалахнув Джим.

— Горщик? — Знову байдуже запропонував Норман, знову постукав тростиною по чавуну.

Решту п’ятнадцяти миль до порома вони проїхали під звук скреготу зубів Джима. Він кректав, стогнав і всяко дратував Нормана, зовсім не розуміючи: той уже злий чи ще ні. За його байдужою поведінкою було важко зрозуміти, про що він думає.

На щастя, страждання не тривали довго. Прибувши в порт, він під наглядом візника зміг відійти від містера ван дер Кіма на кілька футів і полегшитися.

Приниження, безумовно, відбулося. Але робити це на очах іншого слуги, який ще й ввічливо відвернувся, йому було спокійніше, ніж показуватися в усій красі ван дер Кіму. Особливо після фрази про якісь не такі стосунки між ними. Це так сильно заплутувало свідомість Джима, що йому хотілося взагалі триматися від пана якомога далі.

— Ваша каюта, містере ван дер Кім, — слуги, які працювали на паромі, чекали славетних гостей на реєстрацію окремо від челяді.

Їм особисто простягали ключі від дорогих кают і навіть проводили екскурсію судном. Від останнього Норман відмовився. У нього давно звело ногу, і він ледь вийшов із карети, з силою спираючись на тростину.

Хоча біль був нестерпним — ніхто цього не побачив. На його обличчі все ще було відсторонене вираження, а зміни сили кульгавості ніхто не розумів. Тільки Норман відчував, що має волочити прокляту ногу.

Джим поглядав на хазяїна. Ця людина була фізично дуже обмежена. Можливо, він хотів супутника, який міг би йому допомогти?

Думаючи так, він простягнув руку до саквояжу містера ван дер Кіма:

— Дозволите взяти?

Норман вовком на нього глянув. Блиснув очима з-під насуплених брів і не дав можливості взяти свою поклажу. Такого похмурого чоловіка дійсно рідко можна було зустріти.

Їх провели в каюту. Це була хороша каюта — велика: в одній кімнаті місце для Нормана. В іншій — для його слуг.

Але погляд Джима був прикутий не до красивих деталей інтер’єру, а до нічних горщиків, зроблених із білого фарфору. Досі свіжі та моторошні спогади змусили його здригнутися.

Норман, помітивши напрямок його погляду, раптом похмуро розсміявся й запитав:

— Для вас попросити золотий?