Розділ 8

Джим збентежився й опустив голову. Слуги не говорять без дозволу хазяїв. Але він ніколи раніше не був слугою й не знав правил етикету.

Та навіть малограмотний молодий чоловік міг зрозуміти з холодної відстороненої реакції пана, що він зробив щось не так. Йому залишалося лише мовчати й чекати, поки до нього звернуться.

За кілька годин мовчазної їзди краєвиди міста поступово стерлися. Дороги стали сільскими, трохи розбитими. Їх трусило. І речі їх трусило. Але жоден із них досі не промовив ні слова.

Джим почувався все більш скутим, і йому ставало дуже важко дихати поруч із містером ван дер Кімом. Навіть температура в кареті здавалася дуже низькою.

Ще через деякий час, коли села сховалися за горизонтом, а візник крикнув, що скоро буде перша зупинка, щоб напоїти коней, Норман нарешті повернув голову й подивився на згорбленого в кутку карети, на сидінні навпроти нього, юнака.

Він виглядав трохи молодшим за самого Нормана, але не надто. Юнак, але не підліток. Хлопець, але ще не чоловік.

— Як тебе звати? — З труднощами змусивши себе вимовити речення, запитав Норман.

Слуга здригнувся й нарешті підняв погляд. Уперті очі й пухкі губи, позбавлені фарби. Так його обличчя виглядало симпатичніше. Йому не потрібні були зайві атрибути, щоб нести себе. У душі Норману це сподобалося.

— Джим Кукі…

— Кукі? Як «печиво»? Твоя рідня була пекарями? — Він поставив кілька запитань. Джиму здалося, що вони летять у нього наче крижані уламки розбитої бурульки, але насправді Норман не поспішав.

— «Кукі» від «кук» або «кок». — Пояснив він. — Мій батько був кухарем на кораблі. І мій дід служив на кораблі. Чоловіки мого роду довго подорожували морем і добре володіли ножем для готування. — Джим слабо посміхнувся, не розуміючи, наскільки активним, рухливим, живим він може собі дозволити бути поруч із хазяїном.

— Це добре. Набагато краще, якби в тебе було дитяче захоплення булочками, хлібом та іншою дурницею. У моєму домі є суворі правила щодо харчування: нічого жирного, смаженого, гострого й солоного. Солодке теж під забороною. М’ясо рідко. Прісне, тушковане з гірськими травами. — Норман знову хотів повернутися й уставитися у вікно, але навіть погляду не встиг відвести, як Джим йому відповів.

— Але в «Вар'єте» зазвичай подають смажене м’ясо…

— Довелося з’їсти. — Коротко відповів Норман. — І потім усю ніч ворочатися в ліжку.

На цьому розмова померла. Норман знову уставився у вікно, а Джим стис губи, розчаровано дивлячись на гордий профіль із виразним носом і копицю темного волосся, яку пан ховав під капелюхом.

— А я люблю смажене м’ясо… — Зітхнув Джим.

— Доведеться відучуватися. Це не корисно для шкіри.

— А ви що, лікар? — Фиркнув він. І Норман раптом ледь помітно посміхнувся. На мить кутики його губ піднялися, але потім він знову натягнув маску безнадійної відстороненості.

— Лікар вищого світу Шотландії.

— Тоді у вас багато вільного часу, якщо ви збираєтеся писати п’єсу. — Вирвалося з рота Джима. І замість того, щоб смиренно опустити голову чи почати бурмотіти вибачення, він усе ще вперто дивився на Нормана.

Чоловік бачив його полум’яний погляд бічним зором. Але голови не повертав. Він продовжував дивитися на слабкі краєвиди, що повз пропливали. Гори ще не вкрилися травою, а сніг місцями вже розтанув, залишаючи за собою лише бруд, що повільно стікав у рівнину й підтоплював дорогу. Коні й колеса загрузали в в’язкій багнюці, тому вони їхали не швидко.

— Я багато років пропрацював придворним лікарем у королівської британської родини. Рік пробув у лекційному турне далеко за межами Європи. Повертаюся додому, щоб привести тамтешні справи до ладу й відпочити. Давно хотів написати п’єсу. — Вперше не односкладово, а розлого пояснив Норман. Але Джим не хотів його слухати. Він питав, щоб спровокувати, а не щоб зрозуміти.

— Тобто ви сколотили велике багатство й можете платити мені щомісячне жалування в сорок фунтів?

Один фунт дорівнював двадцяти шилінгам. Сума, про яку попросив Джим, була зухвало запаморочливою й без сумніву обурливою!

Але Норман лише криво посміхнувся:

— У нас не такі стосунки.