Розділ 6

Норман лежав на ліжку в готелі з відкритими очима, розглядаючи тіні на стелі. Він смирно поклав руки вздовж тіла й повільно кліпав.

Він не вірив у прокляття, не був марновірною людиною й ні від чого не бентежився. Його здоров’я було міцним, а сон приходив, щойно голова торкалася подушки.

І хоча він нестерпно втомився, цього разу йому ніяк не вдавалося заснути.

Перед внутрішнім зором стояло обличчя з червоною помадою, яку розмазали на підборідді грубим поцілунком. І очі: живі, зухвалі, грайливі. Чи бачив його цей актор? Ймовірно, ні. Він жив і дихав роллю Кармен. Він був неймовірно щирим.

Норман не бачив такої віддачі персонажу навіть у театрах високого мистецтва.

Цей актор. Він був справжнім полум’ям, яке Норману хотілося приборкати. І відчуваючи, що йому доведеться витратитися, він узяв із тумбочки дзвіночок і голосно дзвонив, поки сонний і скуйовджений слуга не прибіг до його кімнати.

Було близько четвертої години ранку. Найтемніша година ночі — перед світанком. А Норман не зімкнув і ока.

— Перевір, скільки зараз коштує купівля нового слуги, — наказав Норман. — І пошли листа в «Муссі Вар'єте Шоу», що зранку містер ван дер Кім збирається нанести їм офіційний візит. А точніше містеру Реджинальду Мун Кіму. Нехай накаже акторові, який учора грав головну роль — збиратися в дорогу.

— А-…а-…ал… — Залепетав слуга, — рабство да-давно скасували, пане Кім… Ви не м-…можете викупити душу.

— Вели написати про довгостроковий контракт на службу. — Норман повільно заплющив очі й миттєво заснув. Його серце билося рівно, а дихання стало спокійним. Він дізнається, що це за вогонь в очах і погасить його, якщо розгориться пожежа.

Слуга навшпиньках вийшов із кімнати, безшумно прикрив дерев’яні двері на змащених петлях і, бурмочучи собі під ніс нецензурщину, поспішив виконувати доручення. Мати справи з такими панами було жахливо. Вони не поважали чужу працю й могли карати за найменшу провину.

— Писар! — Слуга збіг сходами вниз, до рецепціоніста. І знайшовши грамотну людину, взявся до виконання доручення.

О десятій годині ранку, добре поснідавши в готелі й прибувши на екіпажі, яким він прямував просто до Шотландії, Норман зупинився біля «Муссі Вар'єте Шоу». Тричі постукав.

Божевільний старий із блакитними очима, якими витріщався на гостя, й широкою, майже беззубою усмішкою зустрів його привітно. Він провів його до кабінету Реджи й притулився вухом до замкової щілини, щоб почути кожне слово.

— Доброго ранку, містере ван дер Кім, — процідив Реджи, переплітаючи пальці, складені на столі.

— Доброго ранку, містере Кім. — Норман прохромав до стільця й важко сів. Хвору ногу закинув на здорову, а рукою спирався на тростину. — Слузі, який вступає на довгострокову службу до пана, платять до двадцяти п’яти фунтів. Це достатня сума для викупу вашого актора?

— Він головний актор нашої трупи. І ми збираємося завтра їхати в річне турне, тож вашу пропозицію ми відхиляємо. Це недоречно.

— Скільки ви заробляєте за рік блукань?

— Не називайте це так, — Реджи скреготнув зубами.

— Скільки?

— Шістдесят. Вісімдесят. Рік на рік не припадає.

Норман поліз у внутрішню кишеню свого сірого пальта й витягнув звідти невеликий дзвенячий мішечок монет:

— Сорок фунтів за викуп душі, і ви майже рік можете жити на ці гроші.

— Ні.

— Я не питаю.

Вони вп’ялися один в одного зовсім різними поглядами: холодним, спокійним, як отруйна квітка — Норман; полум’яним, жорстким, але жадібним — Реджи.

— Навіщо він вам? — Реджи відкинувся на спинку стільця й схрестив руки на грудях.

— Я хочу написати п’єсу. Один акт. Один актор. Ця думка давно не дає мені спокою. Учора я побачив того, хто блискуче виконає роль у цій п’єсі.

— У вас багато вільного часу й зайвих грошей? — Реджи фиркнув. — Тоді чому не залишили навіть чайових?

— Я приніс вам сорок фунтів. Це величезна плата. Ні шилінгом більше ви не отримаєте. Скупий платить двічі, якщо купує дешеві речі. Я готовий розщедритися.

Реджи відвернув голову. Щось беззвучно підрахував. І знову подивившись на Нормана, граючи щелепами, сказав:

— Я не можу віддати його вам. Я обіцяв його батькові, що догляну за ним.

— Його батько помер?

— Так.

— Ви виконували свій обов’язок, скільки могли. Тепер ви продасте його мені за велику суму й помолитеся за його душу. — Норман метнув погляд до мішечка з грошима.

— Дозволите нам хоча б навідувати його?

— Привозьте свій мандрівний театр до Шотландії. Там запитаєте доктора ван дер Кіма. Вам вкажуть напрямок.

На мить вони затихли. Реджи неохоче простягнув руку до грошей, і в ту ж мить, спираючись на тростину, Норман встав:

— Святкуйте. Сьогодні у вас стало на один голодний рот менше.