Розділ 3

Королівський театр на Хокінс-стріт був зачинений на реконструкцію. Тому йому довелося змиритися з меншим і купити квиток у ложу Театру королеви.

Скромна будівля, зовсім блякла й гармонійна з епохою вікторіанства, що помирала у декадансі.

Невразливий фасад, низькі гнітючі стелі й багряний оксамит, місцями потертий від частих відвідувачів. Навіть на дорогих місцях було не надто чисто. Втім, Нормана це не турбувало. Він був із тих людей, які йшли на антракті. Якими б чарівними й солодкими не були промови акторів на сцені, йому швидко ставало душно в оточенні десятків людей, які приходили на виставу, щоб попліткувати. Дехто навіть не міг стриматися й перешіптувався на сторонні теми під час дії.

Його це дратувало й виснажувало.

Так Норман пояснював собі небажання перебувати в товаристві. Але було ще дещо. Його недаремно вважали нелюдимою людиною. Перебувати у своєму маєтку й займатися роботою йому було куди більше до душі.

Він важко опустився в крісло й притулив тростину до балконного поруччя.

П’єсу затримували. На кришталевих люстрах усе ще горіли свічки, відкидаючи бліді різноколірні відблиски на темні сцени.

Люди між собою перемовлялися. Обговорювали моду, коханок і велосипеди. У Нормана починала боліти голова. Задушливі аромати змішувалися в його носі й застрягали просто в горлі, наче висушуючи його, завдаючи болю.

Завіса піднялася. Сьогодні виступали з ірландською п’єсою з музикою місцевого вар’єте.

Деякі європейські студенти, яких він навчав в Америці, до шаленства захоплено відгукувалися про цю трупу. Але все, що бачив Норман, — було слабким і блідим відображенням того, що він фантазував, поки плив на кораблі.

Не дочекавшись завершення акту, він сперся на тростину й вийшов під звук оглушливої тиші. Навіть актори на сцені забули свої репліки.

— Даремно витрачені п’ять шилінгів. — Розсердившись, злісно блискаючи очима з-під густих брів, промовив він уголос. Достатньо голосно, щоб тиша задзвеніла.

Але ніхто не зміг видавити й слова, щоб відповісти грубіяну.

Норман спускався кам’яними сходами, постукуючи своєю тростиною. Три кроки: здорова нога, тростина, хвора нога. Слуга підбіг до нього, несучи пальто.

— Пане, дозвольте допомогти.

— Можете не бути зі мною люб’язними. Чайових не дам. — Відрізав Норман і, забравши своє пальто, лише накинувши його на плечі, вийшов із театру.

Морозне повітря обпекло його легені, поцілувавши пересушене горло, приносячи полегшення.

До готелю, де він зупинився, було всього десять хвилин пішки. У крайньому разі не більше двадцяти через те, що ходити занадто швидко він не міг. Нога швидко починала втомлюватися, нити, тягнути. Йому дорожче обходилися короткі пробіжки, ніж повільна довга дорога. Витрачатися на новий екіпаж він зовсім не збирався.

Пішов дорогою, на яку повільно опускався перший сніг. Не поспішав. Перебував усередині себе думками, але очима пильно озирався.

Норман не вперше відвідував Ірландію. Але все ж це була чужа країна, де кожен хотів узяти зайвий відсоток із гостя.

Зайшовши в темний провулок, він навмисне голосно стукав тростиною, щоб відлякати мишей і щурів, що ховалися по кутах. Але раптом помітив дешеві газові ліхтарі зі слабким світлом.

Вони висіли над низенькими, розм’яклими від вологи дерев’яними дверима з кривою вивіскою: «Муссі Вар'єте Шоу». І приписка, написана невмілою рукою з розмитими чорнилами: «Тільки сьогодні! Трупа Реджи з п’єсою “Кармен”!»

Норман тричі постукав у двері. Маленьке віконечко відчинилося. Старий із божевільними очима й скуйовдженим сивим волоссям уставився на пана в дорогому пальті.

— Що вам?

— П’єса сьогодні йде? — Безпристрасно запитав Норман.