Розділ 2

Березень несміливо постукав у двері, але дні стояли неймовірно холодні.

Норман видихнув пару з рота й закинув голову, дивлячись на розкинуте чорне небо без єдиної зірки. У домах йому було тісно, якими б високими не були стелі.

Втім, і в Ірландії йому не надто подобалося. І до цього нового відомого доктора він не збирався на захід. Заїхав лише тому, що йому вдалося дістати квиток до театру на виставу, яку він хотів відвідати ще з часів перебування в Америці. Ті люди були дикунами, зовсім позбавленими вишуканого смаку, і за рік Норман стужився за фальшивим, але таким рідним Європою. Він знав, що йому вистачить кількох годин, щоб вдихнути цей огидний світський аромат і сховатися у своєму маєтку на узвишші.

Він кутався в сірий однобортний сюртук із кашеміру. Як справжній північанин, Норман умів тепло й стримано вдягатися. Хіба що ці кричущі сині рукавички вибивалися з його скромного образу.

На кораблі, яким він повертався до Європи, загубив свої попередні й мусив купити нові. Занадто кричущі. І зовсім йому не пасували. Втім теплі, з білою вовняною підкладкою, що відмінно підходило для березневих ночей.

— Екіпаж. — Норман махнув тростиною.

Останні роки все змінювалося. Цокіт кінських копит поступово зникав із вулиць і замінювався ревінням рідкісних автомобілів. Але Норман волів по-старому. Він піймав першого-ліпшого візника й коротко наказав:

— Театр королеви.

— П’ятнадцять шилінгів, пане.

— Грабунок. — Холодно відповів Норман. — П’ять і не більше.

— Десять. — Почав торгуватися чоловік, почувши в акценті клієнта — іноземця.

— П’ять. — Непохитно наполягав на своєму ван дер Кім. — Тут усього вісім миль. Втім, — він зібрався виходити з карети. — Я можу почекати більш поступливого візника.

— П’ять! — Вигукнув чоловік, неспокійно смикаючи за поводи коней. Ті гарцювали й хропіли, наче загнані. — П’ять шилінгів, — боячись втратити клієнта, погодився він.

Норман дістав із кишені гроші й простягнув чоловікові кілька монет.

Вони поїхали в тиші.

Чути було лише тупіт підків по бруківці.

За вікнами пропливав нічний міський пейзаж. У цих районах уже місцями з’явилося електричне освітлення. Норману воно не подобалося. Занадто багато «мертвих тіней». Ненатуральні обличчя, роздивляючись які важко було зрозуміти: це хвороба чи гра уяви. І черговий готичний розквіт. Люди знову складали балади про вампірів. Це лякало вразливих дівчат і займало їхні уми набагато більше, ніж думки про пошуки хорошої партії для шлюбу.

Норман не був одружений. Він знав, що всіх цікавить, звідки ж у нього дочка. І чому він визнав позашлюбну дитину, якщо не одружився з її матір’ю. У нього були свої відповіді на ці запитання, але суспільству він не збирався їх повідомляти.

— Приїхали, пане. — Візник залишився розчарованим замовленням.

Спочатку Норман хотів дати йому на чай. Але почувши образу в тоні чоловіка, не став розщедрюватися. Мовчки зійшов і, постукуючи тростиною, пішов бруківкою, не обертаючись.

Візник плюнув собі під ноги. Усім розкаже, якого скупердягу взяв на свою голову.