Розділ 1

— Ви чули, яку нісенітницю привіз з Америки містер ван дер Кім?

— Абсолютну нісенітницю! — Захихотіли жінки й чоловіки, оточивши Нормана, наче зграя бджіл, що жалить його своєю присутністю та огидним смаком на парфуми. — «Бостонський шлюб», як же гидко. Америка завжди славилася революцією низьких поглядів.

— Ха-ха-ха!

Сміх, гамір, гомін.

Захід у майже незнайомого доктора, який раптово став знаменитим. Норман відверто нудьгував. Він подивився на цих людей відсутнім поглядом, блукаючи поверх них, десь усередині себе:

— Дійсно скандал. Цей випадок не повинен поширитися в Європі. Нас і так потряс випадок більш ніж столітньої давнини. — Сухо промовив він, спираючись на дерев’яну тростину.

Одна нога в нього була коротша за іншу. Дитяча травма. Тому навіть у досить молодому віці він мав зморшкувате від туги й болю обличчя.

— Страшно виховувати дочок. А що як вони захочуть стати такими ж розпусницями. — Одна з дам обмахувалася віялом. У повітрі плив особливо задушливий аромат її парфумів. — Кажуть, у вас є дочка. Ви тому тримаєте дівчину подалі від світського життя?

— Дочка? — Норман подивився на неї осмисленіше. — Я тримаю її якомога далі від світського життя, щоб вона не переймала поганих манер. — Він обміряв жінку холодним поглядом зверху вниз. Але та зрозуміла це по-своєму й знову захихотіла.

— Прошу мене вибачити, — Норман торкнувся свого фрака рукою, на якій була шкіряна рукавичка холодного синього відтінку. Він збирався попрощатися, але товариство навколо застогнало, зажадало.

— Містер ван дер Кім!

— Містер ван дер Кім!

— Не покидайте нас так рано!

— Будь ласка, розкажіть більше про вашу подорож!

— Просимо! Просимо! Просимо!

Норман стиснув губи. Витримав паузу. І байдуже подивився на незнайомців:

— Прошу мене вибачити. — Протиснувшись крізь натовп, він пішов залою. Усі танцюючі пари одразу зупинялися.

Норман ван дер Кім славився огидним характером, але вважався геніальним лікарем. Усім доводилося його терпіти й цікавитися здалеку. Хто він? Скільки йому років? Одружений чи ні? А якщо ні, то звідки ж у нього дочка?

Але Нормана ці всі люди не цікавили. Він дивився на них як на дрібних комах. Яких можна було прихлопнути одним помахом своєї тростини.

Він ішов важко. Два кроки. І стук дерев’яшки.

Підлога, викладена світлою мармуровою плиткою, відгукувалася на кожен його крок. Люди розступалися. Ніхто не хотів мати неприємностей із талановитим лікарем. Можливо, комусь із них знадобиться його допомога. Це були зв’язки, побудовані на авторитеті та репутації. І щоб цього не руйнувати — Норман намагався жити аскетично й відсторонено. Його не цікавили чужі плітки, і він не хотів чути пліток про себе.

— Докторе Мерфі.

— Містере ван дер Кім, — молодий хлопець простягнув йому руку, але Норман проігнорував жест ввічливості. Стояв, як кам’яна статуя, зовсім чужорідний святковій атмосфері. Наче хмара, що зійшла з гір і завалилася дощем на радісну рівнину, укравши сонце.

— Дякую за запрошення. Мені пора.

— Може, французького шампанського? — Втрачаючи усмішку, несміливо запропонував молодий лікар.

— У мене квиток до театру. Гарного вечора. — Більше не чекаючи сентиментів, він розвернувся й, постукуючи палицею, пішов геть. І ніхто не ворухнувся, чекаючи, поки двері за ним не зачиняться.