Розділ 54

Елайза опритомніла на тому ж місці, де й втратила свідомість. Все навколо було всіяно пилом, проте їй пощастило — дівчина не постраждала. За півкроку від неї похилилася тумбочка, проте спинка ліжка підперла її й не давала впасти прямо на ноги Елайзи. Варто було лиш усвідомити це, як дівчина ривком підібрала коліна до себе, рятуючи власні кінцівки. Реакція спини не змусила чекати на себе. Та часу на роздуми чи вагання не було: різонувши лезом долоню, Елайза молилася, щоб її план спрацював. 

Вона змогла піднятися. На ватяних ногах дісталася спільної кімнати, де Ерналейн вже дістала з-під завалів Мірту й Марелія. Зараз вона як ніколи нагадувала ту, ким і є — привида, що давно вже не належав цьому світові. Її ноги знаходилися в повітрі, обличчя — немов полотно, а образ втратив свій колір, нагадуючи, що це лиш ілюзія. 

— Ох, ти жива! Яка радість. Я вже думала, навіки залишусь тут, — пробурмотіла Ерналейн, тоді як Елайза, обережно ступаючи між уламків, підкрадалася до друзів. 

— Що це в біса було? — прошепотіла дівчина, нахилившись над Марелієм. Доки Ерналейн приводила до тями Мірту, вона поклала голову чоловіка собі на коліна, струшуючи з нього будівельні матеріали, а тоді легенько постакула його по щоках. 

Капітан жадібно вдихнув повітря. 

Доки всі троє приходили в себе, тремтячі й намагаючись підвестися, доки збирали думки до купи, доки серця їхні гупали так, що жодна думка не обмірковувалася, Ерналейн дещо зрозуміла. Діставши свій зошит з-під уламків стелі, дівчина-привид передала його в руки Елайзи, а тоді наполегливо підштовхнула всіх трьох до виходу.

— Ми не знаємо, чи будуть ще вибухи. Треба терміново забиратися, — заявила вона тоном, що не допускав жодних сперечань. 

— Гей, як твоя спина? — почувся наступної миті занепокоєний голос Марелія. Елайза знизала плечима.

— Поки я йду, це не проблема. 

— Ти напівзігнута. 

Це був факт. Вона не могла випрямитися повністю, та принаймні могла йти. Зараз допомога більше була потрібна Мірті — у дівчини була кров на скроні, й вона не вимовила жодного слова, лише невпевнено перебирала ногами, намагаючись встигнути за ними. 

Вони якось дісталися нижнього поверху й вийшли на вулицю. І, щойно побачили стовп диму за кілька кілометрів, Марелій вилаявся. 

— От лайно! Горить будівля Центру.

Будівля Центру. Елайза одразу забула про свою спину, а Мірта, вочевидь, з цими словами прийшла до тями й попрямувала в бік будівлі, що палала.

— Там Грег! Ми мусимо витягнути його, поки не стало надто пізно.

Вони мчали з усіх ніг, не підозрюючи, що вже давно стало пізно.