Розділ 48

— Я можу йти, — впевнено заявила Елайза, стискаючи рукав сорочки чоловіка. Він намагався вкласти дівчину назад на матрац, вона ж своєю чергою навпаки намагалася піднятись. І знала, що, якщо перестане триматися за його руку, то не втримається.

— Елайзо, думаю, тобі варто відпочити, — вперто продовжував Марелій.

Вона жартома пхнула чоловіка в лікоть іншою рукою, а тоді схопилась за його сорочку нею й підвелася на ноги, стримуючи стогони болю. 

— З яких це пір ти такий чемний, капітане? — не встигла вона й речення закінчити, як голова закружилась й дівчина похитнулася. 

Миттєво відчула, як сильні чоловічі руки притримують її за лікті. 

— Я ж кажу, тобі треба лягти, — тихо, але твердо мовив Марелій, ігноруючи її запитання. Елайзі було некомфортно. Вона не розуміла таких змін. Чому раптом Марелію стало не все одно, чому він турбується про неї, чому поділився з нею своїм секретом? І чому вона поділилась з ним, як це змінювало їхні стосунки? 

Надто багато запитань, які дівчина не хотіла розбирати зараз, проте, вони знаходились десь у голові й не давали про себе забути. 

— Не треба, Марелію, — сказала вона раптом, усвідомлюючи, наскільки швидко звикала до цієї турботи. Це закінчиться погано, в першу чергу саме для Елайзи. — Я стомилась і хочу в ванну.

— Ти можеш відпочити тут. 

— Я. Хочу. До ванни.

Він усміхнувся.

— А ти наполеглива.

— А ти надто впертий. Особливо як на того, кому все одно.

Елайза пошкодувала про свої слова, щойно вони зірвалися з язика. Їй важливо було озвучити це, важливо нагадати собі, що Марелію все одно, має бути все одно. В такі моменти вона себе ненавиділа, бо ніби пообіцяла собі не розслаблятись, а серце все одно надто швидко звикало до теплоти і ласки, й вже забуло, що ця теплота йшла від людини, яка не так давно хотіла її вбити. 

Невже їй настільки не вистачало тепла у житті?

Звісно, що так. 

Однак найгірше те, що Елайза це усвідомлювала. Усвідомлювала, чому так швидко готова відтанути при найменшому прояві турботи, і все одно не могла встояти. 

І все ж, не варто було виставляти свою слабкість на показ. 

— Хто сказав, що мені все одно? — запитав Марелій, й наступної миті їй знов запаморочилось в голові, тільки тепер зовсім не через поперек. Насамперед через його голос, занепокоєний і в той самий час сповнений ніжності. Це так дивно. 

— Тобі було все одно, — виправилась Елайза, нагадуючи їм обом, — і не думаю, що щось у наших стосунках треба міняти.

Сказавши це, дівчина нарешті відпустила його рукава й попрямувала до виходу. На дворі вже була ніч, але в цьому і полягала ідея — повернутись в готель непомітно. І хоч це вийшло не так яскраво, як їй би хотілось, бо ж вона повільно перебирала ногами, намагаючись балансувати на межі болю й не переходити цієї межі. Та головне, вона змогла піти. 

Марелію нічого не залишалось, окрім як піти слідом. 

Здається, він щось сказав, та дівчина не розчула й не хотіла перепитувати. На жаль для неї, Марелій швидко наздогнав її й простягнув руку.

— Що? 

Він усміхнувся.

— Тримайся, відьмочко, — сказав чоловік, й Елайза машинально схопилась за його лікоть, послаблюючи навантаження на власний поперек.

Вони йшли повільно, й Марелій і слова не сказав, швидко підлаштувавшись під її темп. Й на щастя, тиша, що запала між ними, не спонукала жодного до продовження розмови. 

Елайза спрямувала свої думки на інше — дістатись ванни, роздягнутись й зануритись у теплу воду. Використати ароматне мило, насолодитись теплом і розслабитись.