Розділ 40

Довгі тонкі пальці ледь торкались її спини, розвʼязуючи корсет на сукні. Оголена шкіра майже пекла від чоловічих дотиків. Елайза усвідомлювала, що її реакція не є нормальною. Вона викликана десятками різних факторів. 

Острах Марелія.

Його несподівана прихильність і турбота.

Алкоголь.

Адреналін після бійки.

Довга відсутність чоловіка в її житті та зацікавленість. 

Незвичні обставини.

Їхній дивний звʼязок. 

Проте чоловік, провівши великою долонею по її спині, трошки помацавши її, тихо мовив:

— Не зламана. Мабуть, ти права — зірвала спину.

Елайза не знайшла в собі сил навіть кивнути, бо щойно Марелій вимовив це, відчуття сильної прохолодної долоні зникло з її спини. Чоловік легко завʼязав корсет — так, щоб той прикривав дівоче тіло, однак при цьому зовсім не стискав її. 

— Якби була зламана, я б навряд подужала дістатись сюди навіть в тебе на руках, — нарешті знайшовши сили, сказала дівчина. 

Вона відчула рух поряд: Марелій ліг на матрац позаду неї. А тоді обережно, знов даруючи Елайзі відчуття, ніби вона найбільша цінність в його житті, торкнувся її руки й ледь стиснув. Її серце трохи калатало, та потім… Дівчина заспокоїлась. Тепло чоловіка гріло їй спину й трохи знеболювало. 

— Що ти робив у сиротинці? — тихо запитала Елайза. Можливо, вона б і не наважилася, проте чоловік лежав вплотну й обіймав її — тож динаміка між ними явно змінилася.

— Багато думав, — після короткої паузи відповів Марелій. — Думав, чи не ліпше б було опинитися одним із хлопців, що не памʼятали своє дитинство і росли в цих стінах. Я, на жаль, дуже добре памʼятаю зраду батьків.

Елайза стиснула губи. Звісно, він не сказав того в голос, та здається, було очевидно, що саме сталося. 

“Ми зламані”, — згадала слова капітана. 

Мабуть, він таки мав рацію. 

Великим пальцем торкнувшись її руки, чоловік провів по кількох шрамах, а тоді неочікувано вимовив:

— Люблю ці руки. 

Її серце на мить завмерло. Марелій сказав, що?.. Це було неочікувано, але ще більш дівчину вразила власна реакція, а саме те, як тепло розлилось її тілом.

— А моїх батьків вбили на моїх очах, — тихо сказала дівчина, закривши очі. Здається, ніколи раніше вона не вимовляла того в голос. — І мене хотіли… Не лише вбити… Я злякалась, впала, тікаючи, й впала на скло. Тоді й дізналась про те… Про…

Вона замовчала на мить, а тоді прошепотіла, ледь стримують сльози:

— Ми зруйновані.

— Так, — просто підтвердив чоловік. — Але іноді один зруйнований допомагає триматися іншому і навпаки. Так існування становиться не просто зносним, а навіть приємним. 

Дівчина повільно кивнула. Він і досі притискав її до себе, й близькість його тіла давала їй таке необхідне, таке бажане почуття безпеки. 

Дихання поступово вирівнялось. 

Нарешті біль і стрес відступили на задній план й Елайза відчула, як сон нарешті перемагає її.