Розділ 31

Зʼясувалось, що блокнот, що став свого роду щоденником Ерналейн, не на всіх справляв однакове враження. Читаючи його про себе, Елайза нічого дивного не відчувала. Читаючи в голос, дівчина помічала, як слова набувають блакитного кольору, а разом із цим силует Ерналейн так само стає блакитним, й при цьому неважливо, чи видима вона, чи матеріальна, чи набула будь-якої іншої форми. Якщо це робив Марелій, ефект не змінювався.

Та коли блокнот до рук брала Мірта, дещо мінялося. Читаючи в голос, дівчина так само викликала дивне блакитне світіння, однак, читаючи про себе, Мірта немов провалювалась у написане. Вона не просто читала, вона потрапляла всередину конкретного спогаду. І, що найцікавіше, дівчина при цьому не лишалась привʼязаною до конкретного місця. Доки династіанка перебувала в саду, спілкуючись із родичами, чи будь-де, Мірта вільно пересувалась, бачила інших людей, чула розмови, Ерналейн котрих чути не могла. 

Ця здібність виявилась справжньою знахідкою. 

— Повірити не можу! Не знаю, як це працює, але думаю, я підсилюю твою здібність! — заявила Ерналейн. Ніхто не став сперечатись. Їхні здібності були малозрозумілими. Особливо, коли йшлося про Мірту, Кору чи Елайзу — бо ж вони взагалі мали невідоме походження. Ніхто не тримав їх у Центрі, як хлопців. Вони просто… народились такими. 

“Відповідь на їхні здібності”, — нагадала собі Елайза, ковзаючи поглядом по статурі капітана. 

Це було й все, що вони знали достеменно. 

Бо ще кілька місяців тому дівчина думала, що знає власну здібність дуже добре: за допомогою власної пролитої крові вона може все — вчиняти підпали, ховатися, захищатися. Думка про те, що окрім цього вона ще й бачитиме привидів, не спадала Елайзі аж доти, доки вона дійсно не побачила їх. Й то, не одразу зрозуміла, чому це сталося.

Тож дійсно існує велика ймовірність, що Ерналейн має рацію: якимось чином вона підсилює здібності Мірти, дозволяючи дівчині бачити набагато більше. 

І це породило ідеї з обох сторін.

А отже, і розширення співпраці.

Мірта вбачала в цьому можливість допомогти Грегу. Хоча б бути в курсі всього, що відбувається з ним, й тим самим бути напоготові. Не очікувати, коли до них доєднаються інші. Бо ж насправді Мірта не хотіла й боялася однієї лише думки про те, що Джост опиниться тут, у рідному місті, якого він боявся змалечку. Яке принесло йому стільки травм. 

Тепер вони мають шанс цьому запобігти. 

Ерналейн також вбачала в їхній співпраці вигоду. Тепер їй не обовʼязково було ганяти Елайзу містом в марних спробах проникнути в архів. Натомість можна скористатися підсиленими здібностями ясновидиці й здобути відповіді на всі свої запитання. 

А їх було достатньо.

Що сталося сотні років тому? Що вбило їхній світ?

Куди поділася її подруга?

Чому те, що мало б ще бути світами, перетворилося на країни? 

Ерналейн знала дещо про те, як влаштовано все. Це схоже на дихання. Вдих — світи збираються в один, видих — повільно, немов материки, розходяться по різні сторони, залишаючи між собою безмежний простір. Це стається украй повільно.

То що ж так прискорило цей процес?

І чому вона вже двісті років не чула вісточки від подруги, що єдина ще за життя дізналась, й потім привидом переказала іншим династіанцям шлях у зовнішній світ через розповідь власної історії, записаної на папері?

Історія — це тунель. Коли Ерналейн не була поряд з Елайзою, вона могла сидіти в блокноті — такій собі маленькій кімнаті, зробленій спеціально для неї. І в той же час дівчина могла відкрити двері й повернутись через них назад, до озера. Поспілкуватись з близькими. Врізати Саралу за те, що втягнув її в це, й потім обійняти — бо втягнув її в це. 

Та в реальному світі Ерналейн не могла опинитися за власної волі. Лише тоді, коли рядки її блокнота хтось зачитував в голос. 

Отже, вони потрібні одне одному. 

Більше, ніж будь-хто з них міг уявити на початку.