Розділ 30

Ерналейн хмурилась, слухаючи історію зі сторони. Бачачи, наскільки здивованими й похмурими були друзі Елайзи, дівчина повною мірою усвідомлюючи, наскільки насправді ці люди далекі від магії. Банальна зустріч із привидами була для них похмурим неоднозначним явищем. 

— Сарал — це той хлопець, що відвів Елайзу до озера? — раптом пролунало запитання від Мірти. Біловолоса одразу зосередила всю увагу на ній.

— Звідки ти?.. — почала Ерналейн, та раптом замовчала, різко вдихаючи повітря. Дівчата обмінялись якимись дивними незрозумілими іншим поглядами, аж тоді Мірта знизала плечима.

— Це було просто припущення. 

Раптом Марелій, що останні кілька хвилин понуро мовчав, підійшов до Ерналейн й торкнувся її плеча. Його плечі опустились від полегшення, коли пальці наткнулись на тонку дивну тканину.

— Ти цілком матеріальна, — заявив він, ніби спілкувався з душевно хворою. І що лякало чоловіка ще більше — Елайза й Мірта, здається, вірили цій дівчині. На превеликий подив, тієї ж миті, як він закінчив говорити, Ерналейн раптово стала напівпрозою й чоловік перестав відчувати тканину її туніки під пальцями. Його  рука вхопилась за повітря. 

Ернайлен дивилась на Марелія надто серйозним тоном. В будь-кого іншого кров би застигла в жилах, однак чоловік, не дивлячись на те, що зіштовхнувся з чимось незнайомим, лишався впевненим у власних силах. Ким би не була ця дівчина, він собі дасть раду. Марелій випрямився, відступаючи на крок.

— Я надаю собі матеріальне тіло, коли я тут, бо так зручніше гуляти з Елайзою. Може, я й привид, та все ще сильна, — заявила Ерналейн. Вона невпевнено обійняла себе руками, ніби сама не відчувала тієї сили, про яку казала.

Марелій насупився, однак не встиг сказати нічого, як дівчина в одну мить стала невидимою. А тоді знов зʼявилась в кріслі перед ними, закидаючи одну ногу на іншу. Тепер Ерналейн знов стала матеріальною.

— Ми були доволі сильні. Настільки, що впливали на погоду довкола. Наші династії змінювали одна одну що три місяці. 

Дівчина зітхнула, ліниво підняла вказівний палець, й на самому нігтику затанцювало кілька сніжинок, що взялись немов з повітря. 

В кімнаті трохи похолодало. Дівчата цього не відчули, та Марелій, що стояв в кроці від Ерналейн, невільно здригнувся. 

— Що це… — почав він, й лише тоді звернув увагу на малі сніжинки, що танцювали на кінчику пальця Ерналейн. В очах чоловіка спалахнуло впізнавання.

І в той самий час — це було неймовірно. 

Дуже давно, коли він ще був маленьким хлопчиком, що обожнював гуляти й вічно пропадав на дворі зі своїми друзями, мама розповідала йому про сильних істот — духів природи, що були настільки могутніми, що сама погода підкорялась їм. А ще, ці істоти дуже любили маленьких дітей, тож крали їх і забирали у свої володіння. 

Марелій не вірив у ті історії аж до цієї миті.

— Стривай, — не помічаючи його шоку, запитала в Ернайлен Мірта. — Хочеш сказати, ти Династіанка?

З того, як Елайза різко підняла очі, Мірта зрозуміла, що вона чує це слово не вперше.

Отже, вона мала рацію.