Мірта відкрила очі, жадібно вдихаючи повітря, однак натомість закашлялась. Вона все ще відчувала пил у носі, хоча розуміла, що це неможливо: перед нею були лише стривожені обличчя Марелія та Елайзи. Остання протягнула стакан води, який Мірта з готовністю прийняла.
— Ти як? — схвильовано запитала Елайза.
Мірта ковтнула води, нарешті позбавляючись відчуття пилу в носі, у роті й в усьому організмі. Дівчина цілком проігнорувала обох, спрямовуючи погляд на біловолосу, що сиділа у кріслі прямо навпроти неї, обіймаючи себе руками.
— Ти — Ерналейн? — запитала Мірта, пригадуючи дивакувате імʼя, що почула у своєму надзвичайно реалістичному видінні.
— Звідки ти знаєш? — здивовано прошепотіла Елайза — вона була впевнена, що не згадувала цього імʼя при Мірті.
— Звідки знаєш ти?! — звинувачувально перебив Марелій. Його гнів цілком був спрямований на Елайзу, й дівчина прекрасно усвідомлювала це. Вона втягнула голову в шию, бажаючи стати невидимкою.
— Так, — відповіла Ерналейн, чий голос змусив Марелія перемикнути свою увагу з відьми на себе.
— А ти взагалі хто, в біса, — почав чоловік підвищеним тоном, тоном, що змушував кістки тремтіти. Він готовий був викинути свій гнів на кожну у цій кімнаті, і здавалось, ніщо не врятує від розлюченого капітана.
Однак, це було одне просте й дуже неочікуване питання:
— Я бачила початок війни?
В кімнаті запала тиша.
Було чутно цокання механічного годинника, що стояв в кутку вітальні.
Цок-цок.
Цок-цок.
— Не знаю, — нарешті сказала Ернайлен. Це вперше Елайза чула, щоб та говорила настільки… пустим голосом. Ніби всі емоції, які Ерналейн ніколи не соромилась демонструвати їй, одномоментно зникли. — Я не знаю напевне, бо це останнє, що я бачила за життя.
— Тобто — за життя? — спантеличено запитав Марелій. В якийсь момент він усвідомив, що ситуація складається далеко не в тому, аби насварити Елайзу, тож опустився на ручку дивана ліворуч від Мірти.
Ерналейн подивилась на них мовчки, та її погляд був сповнений смутку й туги.
— Не впевнена. Та всі ми памʼятаємо саме це: вибухи наприкінці. Тож… Ми маємо лише припущення, і теоретичні докази… Бо ж далі… Далі ми стали тими, ким є. Невидимими плямами на власній землі.
— Привидами, — пошепки додала Елайза, помітивши здивовані погляди друзів.
— Так, — Ерналейн підняла на неї погляд на мить, а тоді подивилась на Марелія й Мірту. — Привидами. І Елайза стала єдиною за весь цей час, хто нарешті побачив нас.
— Елайза… Що? — погляд капітана був тепер спрямований виключно на його партнерку. Його очі були такими… Дивними. Пустими. Чоловік дивився на неї так, немов нікого більше в цім світі не існувало. Помітив, як дівчина опустила погляд на невеличкий шрам на своїй руці, як ніжно провела вказівним пальцем по ньому — й вмить кілька пазлів немов стали на свої місця.
— Весь той час ти бачила привидів в будівлі, — беземоційно продовжив Марелій, — і вирішила не говорити нікому? Справді?
Він не злився. А ліпше б — злився. До того Марелія дівчина звикла, а що робити із цим — не мала й гадки. І, бачачи це, Елайза вирішила, що буде ліпше розповісти все як є.
— А хіба я могла? — почала дівчина й миттю прикусила язика. Поганий початок. Тож, користуючись тишею, що настала внаслідок колективного шоку, Елайза розповіла, як зустрілась із ними.
#972 в Фентезі
#3256 в Любовні романи
#772 в Любовне фентезі
магія, від ненависті до щирих почуттів, інший світ технології експеременти
Відредаговано: 09.11.2024