Розділ 28

Світ по ту сторону

Відчуття були такі, немов все всередині неї замерзло. Покрилось льодом.

— Хто тут? — почула Мірта і, піднявши очі, побачила ту саму дівчину з білим мов сніг волоссям. Однак та стояла, спершись на стіну, й дивилась у підлогу.

Й усвідомила, що вони вже не в кімнаті номера. 

Це був просторий світлий палац. Такий… Високий. Вона відчула себе блохою, стоячи тут у своєму звичному чорному одязі — помʼятій сірій сорочці й штанах. На черевиках було трохи бруду. Здається, навіть слуги у цьому палаці мали охайніший вигляд. Тільки от тут, окрім них двох, не було нікого.

— Хто ти? — запитала Мірта, та дівчина її немов не чула.

— Ерналейндхт! — скрикнув хтось і Мірта, а разом з нею і біловолоса дівчина аж підскочили на місці. В приміщення увійшов високий худорлявий хлопець, на вигляд їхнього віку. Його яскраво-червоне волосся було вологе, немов він щойно потрапив під дощ, й мокра сорочка й чоботі це лише підтверджували.

— Сараленіден. — Звернулась до нього дівчина, й саме тоді Мірта усвідомила — жоден з них її не бачить.

— Сар, — мʼяко поправив її хлопець. Він соромʼязливо усміхнувся, а Мірта з дивуючою чіткістю усвідомила: вона знає, що така розмова вже відбувалась між цими двома. І знала, що коротке імʼя тут було ніби поганим тоном. 

Мірта відчула, як в її голові промайнули чужі думки:

“Сарал вже хоча б. Не був би ти таким впертим й недалекоглядним”

— Сарале, — сказала біловолоса тим самим голосом, що щойно звучав в її голові. Мірта прикрила рукою рот — то вона якимось чином читає думки цієї… Ерналейн? Чи… Як? І де вони? 

Здається, відкривши щоденник, що його знайшла в Елайзи під подушкою, Мірта встигла прочитати кілька слів на останній сторінці поряд із пустою: “тоді він сказав мені про свою сестру”. Начебто саме це там було написано. 

— Що ти тут робиш? — продовжувала Ерналейн, дивлячись на хлопця ніби з неприязню. — Ліпше правителю не зʼявлятись в палаці Зимових, — вона усміхнулась, однак ця усмішка була скоріше схожа на вищир.

Хлопець понурився. Слова біловолосої немов ранили його фізично, і все ж, Сар намагався приховати власні емоції за слабкою усмішкою. 

— Не називай мене так.

— Але ж ти і є правитель. Хіба ні? — усмішка, що зʼявилась на обличчі Ерналейн, також була сповнена смутку.

— Її ти так не називаєш, — в голосі Сара була відчутна образа. Більше він не дивився на дівчину — опустив погляд на підлогу й трохи відвернувся, приховуючи обличчя в тіні. — Гаразд, досить про це. Власне, хотів лиш сказати, що знайшов Акелімеріден. І ти не повіриш, де саме.

Ерналейн миттю оживилась. Секунду тому дівчина, здавалось, взагалі не була готова до розмови, а зараз мало не кидалась на Сара. 

— Хочеш сказати, вона не була весь цей час у Сезонному палаці? Не ховалась… Від мене? — голос її перейшов на шепіт. Й Мірта знов відчула це: невідомо звідки вона знала, що йдеться про найліпшу подругу Ерналейн. Дівчина намагалась вчепитись за цю думку, зрозуміти, звідки та взялась, однак все немов вислизало від неї.

— Звісно, ні! Я… Ер, думаю, вона збирає армію… — Сар ковтнув повітря. — Вона у Глейсгеймі. 

— Що?! Звідки ти знаєш?!

— Через погоду, — почав хлопець, як тут десь за межами палацу пролунав потужний вибух. Мірта звела очі й останнє, що вона встигла, так це злякатись й відстрибнути — прямо на неї падав здоровезний шматок стелі.