Розділ 27

— Мені треба записати все побачене, — прошепотіла Мірта, щойно допивши свою воду.

— Ти ледь слова вимовляєш, а вже хочеш кудись йти? — здивовано вигукнула Елайза, притримуючи її. Та дівчина з неочікуваною від неї сили відштовхнула Елайзу в сторону й рішуче кивнула.

— Я не настільки немічна! 

Залишивши їх, здивованих, у вітальні, Мірта стрімко пішла до кімнати. Марелій проводжав її поглядом аж до рогу. Елайза ж, знизавши плечима, сіла на диван. Лінивим поглядом вона окинула місце подій — порвану ковдру на підлозі, пустий стакан на столику. Марелій опустився на коліна, підбираючи ковдру, й кинув поряд із дівчиною, змушуючи її здригнутись. Цей рух викликав ту саму диявольську посмішку на чоловіковому обличчі.

— Як приємно знати, що ти все ще мене боїшся.

— Завжди знала, що ти хворий на голову, — понуро мовила Елайза. 

“Приємно”.

“Все ще”.

Вона відчула, як пульс божевільно прискорився, однак не змогла дати раду своїм емоціям — почула скрик.

— Що це було?! — Елайза миттю підірвалась з дивана, ігноруючи сповнений непорозуміння погляд Марелія.

Як раптом її немов холодною водою обдало: Мірта пішла записати своє видіння в їхню кімнату. 

Яка ймовірність того, що в їхній кімнаті небагато паперів, й цій дурній ясновидиці не спало на думку нічого ліпше, окрім як запозичити блокнот Ерналейн?

Наступний крик й був відповіддю на це запитання. Цей Марелій вже почув й миттю кинувся за Елайзою.

Крик належав Мірті. 

Розчахнувши двері, вони встигли лише побачити, як Ернайлен, цілком видима всіх, із перекошеним від гніву обличчям стискає шию Мірти, тримаючи ту в повітрі.

— Що це в біса… — гнівно почав Марелій, та Елайза перебила його власним криком:

— Ерналейн! Відпусти її!

Наступної миті трапилось дещо неймовірне.

Вони обидві засвітились немов зсередини. Ерналейн вже звичним блакитним кольором, що поступово немов зблід й за секунду став майже білим. І Мірта, що чий золотисто-зелений колір був таким же сильним, як і Ернайлен. 

Якась невидима сила немов не давала підійти ближче ані Марелію, ані Елайзі. А тоді Мірта з Ерналейн зустрілись поглядами й обидві… Впали. 

Світіння навколо них згасло.

Ерналейн… Була у цілком людській подобі, не привид, не напівпривид, і доказом тому слугувало обличчя Марелія.

— Якого хріна, Елайзо?!

Вона здригнулась, не розуміючи, чому чоловік кричить на неї — звідки йому знати, що Елайза якось повʼязана з Ерналейн?

— Що — я?! — вирішивши, що ліпший захист це напад, огризнулась у відповідь Елайза. Вони обидва опинились над Міртою водночас.

— Хто. Ця. Дівка! Я знаю, ти бачиш її не вперше! Я був з тобою на тому клятому блакитному озері, тож розповідай!

— Якщо ти там був і все бачив, — ледь не задихаючись, мовила дівчина, намагаючись намацати пульс Мірти, — тоді дивно, що не згадував про це раніше!

— Вона жива, — з неприхованим полегшенням мовив чоловік, вказуючи на очі Мірти. Вони все ще були закриті, та зіниці під повіками активно рухались, так, немов дівчині снився якийсь яскравий сон. Марелій підхопив дівчину на руки, на мить забуваючи про Елайзу. Скориставшись тим, що він відвернувся, Елайза мимохідь торкнулась руки Ерналейн.

Та була холодна, мов лід.