Розділ 25

Зайшовши до їхнього номера, Елайза напружилась. Вона не одразу зрозуміла, що саме пройшло повз її увагу й одразу насторожило мозок. Та, почувши тихе ковзання десь за диваном й ледь чутні стогони, одразу кинулась туди. 

Мірта лежала на підлозі. Все її тіло тремтіло. Вона заплуталась у ковдрі, махала руками й ногами, борсаючись у важкій тканині, а очі закотились, що й райдужку було ледь видно. 

— Бляха, що з нею? — запитав Марелій, нахиляючись до Мірти. Елайза опустилась біля її голови й ледь торкнулась лоба, коли дівчина знов різко махнула головою.

— Горить, — повідомила тихо.

— Прекрасно, — сказав немов вилаявся чоловік. —  Лікаря позвати ми не можемо. Не знаємо, що вона нестиме. А варто їй заговорити хоч міракорською, хоч істрадельською, хоч… Вона буде мертва, й ми також. 

Елайза хотіла заперечити, однак не встигла вимовити й слова — Мірта різко поворухнулась, збиваючи її руку зі свого лоба. Скрикнула й тихо забурмотіла у маренні:

— Він падає, падає, падає…

— Бачиш про що я, — заговорив тихо чоловік, хапаючи Мірту за руки й не даючи дівчині махати ними. Її знов затрясло. — Єдине, що можемо зробити — потримати її, аби вона не нашкодила собі. 

Він мав рацію — Мірта вже мала кілька подряпин. На щоці була доволі глибока подряпина. Не зрозуміло, чи то Мірта об щось вдарилась, падаючи, або подряпала себе сама. Елайза взяла голову дівчини у свої руки, зафіксувала на місці, заважаючи Мірті рухатись.

— Падає, падає, падає… — її бурмотіння перейшло в плач. 

Одномоментно дівчина перестала рухатись. Її тіло обм'якло в їхніх руках. Очі закрились.

— Вона що, заснула?

— Ні, — ледь чутно пробурмотіла Мірта. Вона відкрила очі й, поглянувши спочатку на Елайзу, а тоді — на Марелія, дівчина спробувала сісти, та чоловік все ще тримав її руки.

— Ей! Це всього лиш видіння! — заперечила Мірта.

Елайза трохи відповзла трохи в сторону. Чоловік кивнув на порвану ковдру, в якій заплутались ноги дівчини. Тоді поглянув на розбитий стакан на підлозі поряд з плечем Мірти — Елайза й не бачила його. 

— То що ти бачила? — Марелій все ще не відпускав її руки.

Мірта невпевнено знизала плечима. Попросила води. Й лише прийнявши новий стакан з рук Елайзи й осушивши його трьома ковтками, дівчина нарешті заговорила:

— Не знаю, кого я бачила. Це був… Якийсь хлопчик-підліток. І він… Боже, моя голова… — вона схопилась за голову, сильно стискаючи скроні. — Все ще кругом ходить. Таке в мене вперше… 

Деякий час Мірта мовчала, важко дихаючи. Дивилась кудись поперед себе розфокусовано. Майже хвилина пройшла, коли вона нарешті заговорила:

— Цей хлопець… Я не знаю. Не впевнена. Але було таке враження, ніби він летів, і потім чомусь почав падати. Але не як… мішок чи відро. Я… Він ніби парив, поступово втрачаючи висоту. І я переживала це ніби в його шкурі.

Марелій нахмурився, також сівши на підлогу навпроти дівчат.

— Ти бачила ще щось? Де це було, наприклад? На чому він летів?

Мірта хитнула головою.

— В небі. Це все, що я можу сказати.