Розділ 22

Дівчина зрозуміла, що це було погане рішення, щойно архіваріус окинув її виразним поглядом. Його темні очі затримались на її очах. Було щось в цьому погляді таке, що викликало тривогу. Нутрощі стиснулись в тугий вузол. Вона ігнорувала це, нагадуючи, що зустрічалась з більш загрозливими чоловіками в менш приємних обставинах. Старий насупився. 

— Ні, — надав він тверду відповідь на прохання увійти до архіву. 

— Ні? — здивовано перепитала дівчина, ігноруючи це дивне відчуття. Долоні спітніли. Елайза зусиллям волі не стала витирати руки о свій балахон. Не виказувати емоцій. Та ще й перед ким — перед сивим зморщеним стариганем, що встане та й розсиплеться. 

Чому ж тоді її серце шалено прискорювало ритм? 

— Геть звідси! — гаркнув він. Елайза ледь не підскочила від його крику. 

— Не йди, нам треба потрапити всередину, — прошепотіла їй на вухо невидима Ерналейн. — Ми мусимо попасти до архіву.

— Бігом, поки я поліцію на тебе не викликав! Ля яка, надумала собі, що тебе хтось пустить до святині! — старий вказав на неї палицею, а тоді замахнувся нею. — Ларданська лярва! 

Елайза більше не думала й не слухала протести Ерналейн. Серце скажено калатало в її грудях, й дівчина стрімко покинула будівлю архіву, зірвавшись на біг. Було щось таке в погляді цього старигана, що змусило її коліна тремтіти від страху. Дівчина бігла крізь натовп, відчуваючи, як горять її легені. Вона врізалась в когось, ледь не збивши, та це було байдуже. Головне забратись якнайдалі від цього місця! Заплуталась у власних ногах, але швидко вирівнявшись, Елайза продовжила бігти. Вона немов відчувала, що її переслідують. Треба перебирати ногами. Всупереч болю в боці. Всупереч вогню у легенях. 

Наступної миті сильна рука схопила її за передпліччя. 

Вона дозволила собі зупинитись, відчувши полегшення. До цього монстра вона принаймні звикла.

— Що ти робила в архіві? — гнівно запитав Марелій. Його лють була тихою, але від того не менше страхітливою. Сила, з якою він стискав долоню дівчини, забирала левову частку її самоконтролю. Вона була не з тих, хто кричить від болю — однак зараз Елайзі довелось стиснути зуби, щоб не скрикнути. Серце все ще скажено калатало у грудях.

— Намагалась дещо дізнатись, — крізь зуби заявила дівчина. Викривлений голос видавав, що їй насправді боляче. Та Марелій би не був Марелієм, якби хоч якось відреагував на це. 

— Ліпше б подумала про те, що дізнаються про нас… — різко заявив чоловік, та не встиг він договорити всього, що хотів, як його увагу привернуло дещо інше. Вільною рукою зірвавши папірець зі стовпа, чоловік нахмурився. Він відпустив Елайзу, пробігаючи очима по тексту, а тоді здивовано посміхнувся: — Це якийсь жарт?

— Що там? — дівчина намагалась зазирнути до папірця, та Марелій був надто захоплений читанням, аби звернути на неї бодай крихту уваги. 

— Не розумію, — видихнув чоловік. Злість в його очах змінилась розгубленістю, що вже саме по собі змусило дівчину напружитись. Марелій простягнув їй папірець, й Елайза взялась читати, сповнена хвилювань через дивну реакцію чоловіка.

Одразу під портретом молодої дівчини, що посміхалась, було написано кілька абзаців:

“Валері, тридцять років. Жінка, що любила котів і собак, малювала вечорами в саду. Її картини ви могли бачити у Біготській галереї, куди вони були вивезені рік тому. 

Вчора вночі Валері вбили під час вуличних боїв. 

У неї лишилась маленька донька, Шеллі. Вона тепер сирота, адже її тато помер на фронті ще до її народження. Шеллі, маленька дівчинка з очима, що світилися радістю від кожної зустрічі з мамою, тепер залишилася без неї. Сміх Валері тепер змінився на тишу, а дитячі мрії розбилися об жорстоку реальність війни. Шеллі буде зростати з пам'яттю про батьків, які віддали свої життя заради її майбутнього, і з надією на світ без війни.

Війна вбиває хороших людей.”