Розділ 19

Центр

— Добрий ранок, — почувся лагідний жіночий голос. На жаль, одразу за цими словами у кімнату увірвалось світло. Довелось закрити очі руками, доки ті не звикли до освітлення. Тож Грег побачив лише образ дівчини, що розбудила його. Низенька, у білому халаті. Темне волосся. Спершу сонний хлопець припустив навіть, що то Мірта, та прокинувшись, нагадав собі, що це неможливо. Очі трохи звикли до світла, й нарешті він розгледів дівчину: трохи вища за Мірту, має темне кучеряве волосся. Не такі легкі локони, як в Елайзи, а купка маленьких кучерів, зібраних в недбалий хвіст. Якщо Мірта нагадувала скоріше підлітка, то ця дівчина мала більш виразну фігуру — обʼємніші стегна, струнка талія. Зустрівшись з поглядами з Грегом, вона привітно усміхнулась й махнула рукою. Тоді хлопець звернув увагу, що весь цей час дівчина в халаті тримала в руці теку. 

Її він бачив вперше. 

Минулі кілька днів Грег багато спілкувався з двома докторами — так вони себе називали. Пройшов безліч тестів з купою запитань, що часто повторювались. Хто він, звідки він. Імʼя, вік, сімейний статус. Сотні тестових запитань. Розгорнуті запитання щодо його мотивації. Потім Грег мав кілька співбесід — з докторами, генералом армії, кількома офіцерами. 

Лише за після цього його допустили до медичного огляду. 

Це було, здається, вчора. Можливо, позавчора. Грег не був певен, оскільки після якийсь час його тримали в маленькій кімнаті з одними лише дверима. 

— Як почуваєшся? — запитала дівчина, знов привертаючи до себе увагу. 

Вигляд у неї був трохи винуватий. Немов їй і самій не дуже подобалось, що вони тримали бідного хлопця стільки часу. Грег, однак, був готовий до цього — Марелій попереджав, що в Центрі ніхто не повірить йому отак одразу. І все ж, на практиці це виявилось складнішим, ніж Грег очікував.

— Нормально, — відповів хлопець, сідаючи в ліжку. Він також усміхнувся, але, здається, його усмішка виявилась занадто стомленою. Відчуваючи необхідність кудись подітись, Грег почесав лікоть й опустив очі. 

— Я Адалінда, — назвалась дівчина, знов пригортаючи його увагу. — Асистентка пана Ленценберга. 

Ленценберг… Грег прокручував це прізвище в голові, допоки не згадав, що мова про одного з докторів.

— Загалом, допомагаю обом, але номінально… — Адалінда замовчала, кидаючи погляд на хлопця. Та Грег, зібравшись нарешті з силами, видавив із себе справжню посмішку. 

— То що, маємо хороші новини? — запитав він.

— В цілому, так, — їй явно стало легше, коли хлопець трошки оживився. — Перевірку завершено, медичних відхилень не виявлено, тож можемо приступати. 

Вона не соромилась, спостерігаючи за тим, як Грег похапцем вдягається. Зазвичай хлопець був більш терплячим, та зараз, тремтячими руками застібаючи штани, відчував, як його серце шалено прискорилось. Він пройшов усі перевірки. 

Нарешті справа зрушила з мертвої точки. 

Дівчина повела його в нове приміщення, за єдині двері, що були додатково захищені кількома замками. 

Це місце виглядало зовсім по-іншому. Куди привабливіше, ніж ті стіни, в яких Грега тримали раніше. Все тут було таким… дивним. Не в міру прогресивним — стіни й підлога вкриті дивним світлим матеріалом, якого Грег ніколи у світі не бачив й навіть уявити не міг, що воно таке. Стук дівочих підборів був єдиним, що порушувало тишу. Адалінда зупинилась біля стійки реєстрації у пошуках ключа від кабінету, а Грег, озираючись навколо, раптом завмер. 

Стіну над стійкою реєстрації прикрашало кілька портретів, й один з них він вже бачив. 

— Хто це? — тихо запитав хлопець, смутно пригадуючи розмову кількамісячної давнини. 

“Ніяк не міг згадати, де, але тепер все стало на свої місця,” — казав тоді Ерік.

“...бо саме вони стоять за створенням Центру змінених.” — хвилею тривоги прокотились слова Марелія.

— А? — Адалінда також підняла погляд на портери — найвищий належав немолодому чоловікові, а під ним на одному рівні знаходились ще три, що зображували двох хлопців і дівчину. Вони були трохи схожі між собою, особливо брати — на перший погляд, в них відрізнялось лише волосся: один мав темно-русяве, інший — світле, майже блондинисте, таке ж, як і в дівчині. Саме портрет другого брата Грег вже бачив раніше. Він точно знав, бо, чекаючи на свою подругу ледь не кожного дня, вдивлявся в нього хвилинами. — О, це Говард Алістер і його діти. Ділан, Тобіас та Алексіс. Насправді засновниками цього закладу були Говард і Алексіс, але вона наполягла на тому, щоб брати лишились поряд із нею. 

Адаланда несміло посміхнулась, а тоді, заправивши темний локон за вухо, додала:

— Принаймні, так говорять книжки і її родичі.