Розділ 17

— Він йде, — повідомила Елайза, й варто було тільки словам зірватись з її язика, як дівчина поряд із нею розчинилась в повітрі. 

— І як ти це робиш… — прошепотіла вона, а тоді, відчувши легкий холод по шкірі, почула тихий шепіт у відповідь:

— Навіть у цьому стані я все ще дуже сильна. 

Елайза не встигла нічого відповісти, адже двері відкрились й на вулицю вийшов він. Хода Марелія була тверда, й дівчина вже засумнівалась, що алкоголь насправді діяв на чоловіка. Якусь мить вони мовчки дивились одне на одного, і жоден не міг прочитати погляд іншого. 

— Не варто сидіти тут самій. — Чоловік стиснув губи. — Повернімось до номера. 

— Я ще не хочу. Хочу побути на свіжому повітрі. 

Вона думала, цього буде достатньо, аби капітан пішов. Та на її подив, Марелій підійшов ближче й простягнув руку дівчині:

— Тоді можемо прогулятись перед сном. 

Елайза підвелась без його допомоги. Чоловік не наполягав. Він був напрочуд тихий й тримався трохи на відстані від дівчини. Елайза не знала, куди вони прямували — вона йшла за чоловіком. Марелій мовчав, а їй було нічого сказати. Чи була це образа? Елайза не знала. Просто не знала. Його вчинок щось зламав у ній. 

— Я не очікував, що ти заплачеш, — порушив тишу Марелій. — Але можливо, потайки на це розраховував.

Стиснувши губи, дівчина не зводила погляду з дороги. На щастя, критичний момент минув й більше плакати вона не збиралась. Хоча одкровення Марелія вибило дівчину з колії.

— Я знала, що ти маєш маніяцькі нахили. 

Чоловік пирхнув.

— Скоріше маю впевненість у тобі.

Дівчина нахмурилась, та він продовжив:

— Ти спалила купу моїх воїнів, спалила таверну й сміялась нам в обличчя. Я… — він хитнув головою. — Не знаю. Хотів, щоб ти нарешті зрозуміла. Не захищатись — не вихід.

— Ти заробляєш на цьому. На війні. Може тому… — “може тому ти її виправдовуєш?” — хотіла запитати вона, та язик не повернувся. Не після того, що трапилось в барі. Звісно, його демонстрація сили й війна — це не одне й те ж. Елайза не змогла дійти якоїсь думки поки.

— Я зруйнований, — неочікувано сказав Марелій, зупиняючись. — І ти зруйнована. Ми всі зруйновані. Варто лиш усвідомити це, й існування стає більш… стерпним. 

Він поглянув кудись за плече дівчини. Прослідкувавши за його поглядом, Елайза побачила будівлю, біля якої він вже зупинявся.

Сиротинець.

— Не розумію. — Тихо сказала вона, говорячи не то про сиротинець, у якому Марелій сказав, що не жив, не то про його слова. 

— Ти все ще сповнена надії, і тому злишся. Ти відчайдушно сподіваєшся на те, що війна закінчиться й все нормальним.

Елайза повільно хитнула головою.

— Для мене вже нічого не стане нормальним. Я не маю більше… Нічого. — дівчина опустила погляд на власні руки. Зараз вони чисті. Лише запʼястки боліли від нещодавніх дій Марелія, однак чисті. Проте вона памʼятала, як часто вони були не такими. Кров батьків. Її власна кров, коли дівчина ховалась від вбивць. Її кров, коли вона захищалась. Її кров, коли вона нападала. Вбивала, аби не бути вбитою. 

— На жаль, війна руйнує все, Елайзо. Ми живі, так. Фізично. Але ми зруйновані. Як іграшки в цьому грьобаному сиротинці — зламані, жахливі й нікому не потрібні. 

Дівчина думала, що більше не заплаче сьогодні. Та все ж…

“Не правда. Я не зруйнована. Я борюсь за себе” — хотілось крикнути їй, а тоді перед її очима знов замайоріли кров і вогонь. 

Її кров. 

І її вогонь.

Дівчина завжди використовувала власну кров для вогню — так вона позбавлялась тих, хто хотів скривдити. Воїнів. Так їй вдавалось виправдати себе — дівчина не вбивала їх, не стріляла, не душила. Вони просто помирали у вогні, що виник з її крові. 

Виправдань немає.

Вона дійсно зруйнована.