Розділ 16

Ніхто не йшов за нею, коли вона покинула бар. Ніхто, окрім…

— А він доволі гарячій, — роздався дзвінкий голос там, де щойно нікого не було. А миттю пізніше з пустоти зʼявилась висока постать з довгим білим волоссям. — І має рацію.

Елайза витерла сльози рукавом своєї сукні. Тепер, діставшись піку, її серце нарешті почало уповільнювати темп й повертатись до норми. Все добре. Хижак залишився у барі. 

“Має рацію”. 

Її нудило від цих слів. Марелій не мав рації — люди не мають поводитись так. Як він не розуміє? Якби не такі як він, не ті, хто заробляв на війні, якби люди поважали одне одного, не були упереджені — війн би не було? Всі б жили собі й займались чим душа забажає? 

Елайза зʼїхала по стіні, обіймаючи себе руками. Й тільки коли поряд сіла Ерналейндхт, дівчина усвідомила, що сказала свої думки в голос. 

— Такого не існує. Повір тій, чий світ давно помер. 

Розплющивши очі, Елайза здивовано витріщилась на дівчину. Та тихенько розсміялась, а тоді відвела погляд, дивлячись на порожню дорогу перед ними. 

— Та ну, це ж було очевидно, хіба не так? Дивні привиди, що знаходяться десь у пустелі без назви. Хоча вбила нас не війна, однак все ті ж люди. Жодне стихійне лихо, жодна техногенна катастрофа, жодна магія не вбиває людей так, як це роблять інші люди. 

Елайза тихо схлипнула, а тоді знов витерла сльози, нагадуючи собі, з ким має справу.

— Нащо ти розповідаєш мені це, Ерна-ален…д…

— Ерналейн. Так достатньо. — Вона підібрала палку й почала шкрябати нею асфальтовану дорогу — річ, про яку Елайза до цього чула лише з татових історій. Хоча від дороги тут мало що залишилось — люди давно вже не мали технологій для ремонту. — Подумала, тобі буде цікаво дізнатись. Ти ж тому пішла за Ріанодентом? Хотіла дізнатись більше про привидів, — Ерналейн сумно усміхнулась. — Наш світ перестав існувати, й за тисячу років ти, можливо, перша, хто дізнається про це, уявляєш? Наш світ був прекрасним, сповненим чудес. Ми думали, що досягли ідеалу, маючи купу ресурсів, маючи чотири правлячи сімʼї, що змінювали одна одну що три місяці. Правили лише середні покоління — не надто старі, аби гальмувати прогрес, не надто молоді, щоб не знати, як це працює. Ми мали все й ділились цим з іншими. Допоки, звісно, дехто не почав жадати більше влади. Затримуватись на троні довше необхідного, потроху витісняючи наступника. Допоки жага більшого не призвела до численних зрад і бастардів, звичайно. — Вона підняла погляд до неба, замовкаючи. — Зірки тут інакші. 

Елайза також підняла погляд, проте жодної різниці не помітила.

— Ми ж у Біготі, так? — насправді, Ерналейн не треба було підтвердження, однак тримати єдину людину, з якою вона тепер повʼязана, було необхідно. Отримавши повільний кивок у відповідь, дівчина сказала:

— Цей світ — дзеркальний моєму. Цікаво, що він досі існує.

Елайза пирхнула, все більше запевняючись у тому, що дівчина божевільна. Воно й не дивно — вона ж привид. Однак слово “світ” починало її порядком бісити.

— Світ — надто пафосно. Це лише країна.

— Кра… Що? — Ерналейн не на жарт розгубилась. Різко підвелась, знов дивлячись на зірки. — Чому? Ще зарано. Це мають бути… Ти маєш мапу? 

— Мапу? 

— Так! Мені треба мапа!

— Я не маю мапи! Що ти хочеш на ній побачити, Бігот? Тобі недостатньо просто бути тут?

Ерналейн насупилась, а тоді, опустивши погляд на Елайзу, запитала:

— Ох… Я і не думала… То ось як ви опинились на нашій землі. А ми все гадали… І з якими… країнами… межує Бігот?