Розділ 15

Щойно вони повернулись до готелю, Елайза зачинилась в кімнаті Марелія. Йому було все одно — чоловік сьогодні піддався поганому настрою. Мабуть, його все ж таки гризла совість через Грега. Мірта також нервувала, тож вони вдвох влаштувались у спільній кімнаті та щось там обговорювали. Однак зараз Елайза не готова була зіштовхнутись із Міртою більше, ніж з Марелієм. Дівчина сприйняла ранкову витівку Елайзи надто близько до серця — звинуватила її у байдужості, безжальності й чомусь ще, та Елайза знайшла, чим відповісти:

— Хіба не всім відомо, що ти так хочеш кінця Центру через Джоста? Це ж очевидно. Тебе не хвилює Грег, тобі важливо лише щоб Джост відчув себе… — дівчина на мить замовкла, проте не тому, що Мірта почервоніла й стиснула кулаки, а просто підбирала слово: — у безпеці! 

Мірта була готова сказати щось іще, однак Елайза не мала бажання то слухати. Тому й обрала зачинитись в кімнаті у Марелія. Аби тільки не сидіти у кімнаті, яку вона ділила з Міртою. 

На відміну від свого ранкового стану, зараз Елайза знаходилась у повному спокої. От тепер вже дійсно нічого не зміниш. Тепер Грег у Центрі, й інших виходів немає.

І вона зробила єдине, що могла — відкрила блокнот й пошепки прочитала кілька рядків. Як і тоді, у потязі, вони засяяли блакитним кольором. Сильніше стиснувши пальцями краї блокнота, дівчина із затамованим поглядом спостерігала за тим, як блакитний туман опускається на підлогу й скупчується в одному місці, витягуючись вверх. 

Елайза закрила рот долонею, змушуючи себе мовчати.

Блакитний туман перетворився на дівчину.

Ту саму. 

Тільки тепер вона не була привидом. То була… Реальна дівчина, що мала світлу молочну шкіру, довге біле, наче сніг, волосся. Її сірі очі в мить знайшли Елайзу, та не зупинились на ній і зайвої миті.

— Ух ти, — тихим, розгубленим голосом мовила дівчина. Її голос був несподівано високим, надто дзвінким, аби можна було назвати його приємним. Вона закрила очі та, ніби якась тварина, зробила кілька різких вдихів носом, принюхуючись. — Ух ти. Щось новеньке. Де я?

А тоді, відкривши очі, вона й сама помітила, що більше не є привидом. Дівчина спочатку замерла, а тоді заворушила пальцями, немов намагаючись пересвідчитись, що ті дійсно належать їй. 

— Повірити не можу!

Елайза також не могла. Та дівчина не дала їй шансу отямитись — вона кинулася до виходу з кімнати, й Елайзі довелось наздоганяти.