Розділ 14

Висока темна будівля ще здалеку справляла враження такої, в яку потрапити не хотілося б. Похмурі кольори, занедбані вікна. Таке замазане скло, що через нього, мабуть, й нічого не видно. 

Він вже був тут якось раз. І зараз, стоячи навпроти будівлі, не міг ні поворухнутись, ні відвести погляду від дітей, що грались у малому занедбаному подвірʼї. За ними навіть ніхто не наглядав. Марелію ніколи не доводилось бути всередині, однак він і звідси прекрасно вловлював атмосферу покинутості, похмурості та самотності. Саме тут купу років тому знайшли Джоста, Еріка, а згодом й Сандерса. Отже, роки тому вони так само як і хлопці, які зараз грались у тому, що колись називалось пісочницею, жили тут. Діти, що залишились на самоті в цьому жахливому світі й були любʼязно прийняті у притулку. 

Цікаво, робітники цієї установи співпрацювали із Центром? Самостійно обрали Джоста та інших? Якщо так, на що вони орієнтувались? Чи дозволяли їм обирати дітей на свій розсуд, чи, можливо, обирав хтось із Центру? 

Чи, може, в їхній безпеці просто ніхто не був зацікавлений, і діти просто час від часу зникали? А у сиротинця, мабуть, недостатнє забезпечення аби влаштувати розшук. Може вони навіть раділи, бо ж на їжу також грошей не вистачало?

Марелій небагато знав про сиротинці — лише загальну концепцію. Й ніколи не розпитував інших хлопців. 

Що гірше — провести дитинство в цьому бездушному помешканні, позбавленому будь-якої радості, чи провести кілька років з батьками у теплі й затишку, а потім бути проданим ними Центру?

Питання риторичне. 

Марелій не хотів знати напевне. Йому було достатньо думки, що жити легше, коли немає з чим порівнювати. Можливо, йому пощастило більше за інших — бо він таки знав батьків. Чув їхні голоси. Мама читала на ніч казки. А може, до жорстокого світу легше звикнути, коли було завжди погано. А не памʼятати щось тепле про людей, що потім цинічно продали власну дитину. 

З роками він вже й не пам'ятав. Майже. Тепер його голова наповнилась іншими спогадами — виживанням у Центрі. Бійками із хлопцями. Марелій вже втратив батьків, й дитяче серце підказувало — це тому, що він не був достатньо хорошим для них. Тож він намагався стати хорошим для людей у халатах. Виправдати їхні очікування. Продемонструвати силу, якої від нього чекали. 

Потім прийшло усвідомлення — батьки відмовились від нього не через нього. Це вони були недостатньо хорошими. Та на момент усвідомлення від нього вже відмовився Джост. Їхні взаємини з Еріком та Сандерсом також були надто жорстокими. Взаємини з халатами — надто співзалежними. 

І тоді почалося. Завдяки його жорсткості Марелій таки став улюбленцем. І доказом тому була ділянка фронту одразу на дві країни — Ларданію та Істрадель. Спершу була Ларданія. Країна мирна, однак сповнена міфів та легенд. Колись це була батьківщина могутніх відьом. І хоч вона була позбавлена своєї сили, як і інші, люди там й досі вірили у свою силу. Вірили, що кров відьом досі тече в їхніх жилах. Допомагає їм, оберігає їх. Це було складно. Доводилось вдаватись до катувань, аби зламати тих людей. 

І зараз, стоячи тут, біля сиротинця, що колись був домівкою Еріка, Джоста та Сандерса, він думав: а чи могло щось в його житті скластись інакше? 

— Марелію? 

Капітан здригнувся. Його погляд зустрів зелені очі. Його чудовисько. Дівчина, в чиїх очах він бачив знайому лють і жорстокість. Дівчину, що зранку кричала огидні речі, сподіваючись врятувати Грега від схожої долі. 

Дівчина з Ларданії. З країни, що змінила його життя сильніше, аніж Центр. Повʼязана з ним. 

Мабуть, відьми справді захищали ларданців. Інакше цей звʼязок пояснити неможливо. 

— Ходім, — пробурмотів Марелій, швидко відвертаючись від сиротинця по ту сторону дороги. На жаль, недостатньо швидко. 

— Ти тут жив? — запитала Елайза, звісно ж, побачивши назву закладу.

— Ні. — Коротко відповів капітан, ігноруючи її погляд.