Розділ 12

Опинившись у кімнаті, Елайза вже не була готова розбиратись із блокнотом. Вона справді збиралась, проте… 

Тільки опинившись у Біготі, Елайза нарешті змогла зупинитися на мить й усвідомити: вони дійсно тут. Вони дійсно відправляють Грега, її єдиного друга, на милість людей, що вже породили кількох монстрів. Це не жарт, й бігти вже нікуди — час зрозуміти. Поки вона займалась привидами в замку, всі навколо дійсно готувались до цієї божевільної задачі. Грег готувався до цього. Марелій і так був як риба в воді — це ж його батьківщина. Мірта… Ну, вона вміла адаптуватись. І також готувалась, а ще мала претензії до Елайзи, бо вона єдина, хто не сприйняв підготовку серйозно. Елайза дійсно була впевнена, що до цього не дійде. Але ж от вони, тут. У біготському місті. І відступати вже нікуди. Чи… Чи ще можливо? Доки він ще не у Центрі.

Їй снилось всяке — біготці, що, дивлячись на когось із них, одразу розуміють, що вони тут чужі. Люди в білих халатах, що мучать її друга. 

Грег відбував рано вранці. Дівчина прокинулась від шуму в спільній залі й, навіть не намагаючись привести себе до ладу, одразу вилетіла з кімнати, де Марелій давав Грегові настанови. Побачивши Елайзу, хлопець повільно усміхнувся. Здається, він вже й не очікував побачити дівчину. Підкоряючись внутрішньому пориву, Елайза стиснула хлопця в обіймах. Вона відчула, як Грег незграбно обіймає її у відповідь, як його долоні лягають на плечі дівчини.

— Ей, чого ти? — невпевнено почав хлопець, та Елайза перебила його:

— Не йди. Ти не розумієш. — Грег й справді не розумів — він дивився на неї, ніби щойно світ врятував — сповнений тепла й надії. І це неправильно. — Ти ще малий і дурний! Вони тебе вбʼють й на тому все. Ти ж ніякий не шпигун, хто б і як тебе не вчив останнім часом. Це не буде героїчна смерть. Це найбезглуздіше, що…

Її грубо відштовхнули. Елайза лиш встигла помітити очі Грега, що наповнились сльозами. Суміш болю й розчарування на його обличчі. Однак тут його затулила Мірта, немов захищаючи від Елайзи, від її грубих слів. Мірта обняла Грега, так само міцно, як щойно обіймала вона, й тихим голосом запевнила його в тому, що хлопець вчиняє правильно.

— Та це ж сміховинно! Немає нічого правильного в тому, щоб відправити… — почала було Елайза, й погляд Грега, так схожий на погляд раненого собаки, лише підсилив її бажання продовжити. Переконати його лишитись, не йти до Центру! Однак Марелій схопив її за лікоть, й, попри спротив, вивів Елайзу з номера.

— Якого хріна, Елайзо?! 

Вау. Це було вперше, коли капітан звернувся до неї на імʼя.

— Отож! Якого дива ми взагалі сюди приїхали, а приїхавши, не зрозуміли, яке це завдання насправді ідіотське?! — вигукнула вона у відповідь. Марелій притиснув її плечима до стіни, стримуючи від повернення до кімнати. Дівчина продовжувала кричати, не зважаючи на спроби капітана пояснити їй хоч щось.

— Та замовкни ти!

Й лише коли Марелій до болю стиснув її плечі, Елайза стулила рота, кусаючи губу — не хотіла демонструвати, наскільки їй боляче ще й від цього.

— Ти не розумієш, чудовисько, — тихо сказав капітан, упевнившись, що нарешті заволодів увагою дівчини. — Вже надто пізно, щоби відступати, і єдине, що ти можеш зробити зараз — це знизити його впевненість у справі. А її успішність цілком залежить від його впевненості. 

Ковтаючи ротом повітря, Елайза дивилась в темні очі Марелія. Вона не хотіла вірити чоловікові. Не хотіла приймати, що все вже вирішено. Однак щось у погляді капітана, не лише серйозність, але щось інше, сховане глибше, щось, що нагадувало теплоту, змушувало дівчину усвідомити думку, яку їй намагались донести. 

— Я не хочу, щоб він йшов. Ризик невиправданий, — здавлено мовила дівчина. 

Він усміхнувся. Не так, як завжди — його усмішка була ледь помітна й сповнена того самого хвилювання, яке поселилось в її житті. Однак ця усмішка миттю пропала, й Елайза вже не була впевнена у тому, що їй не здалось. Марелій опустив руку, пирхаючи:

— От вже не думав, що ти здатна про когось піклуватись, чудовисько.