Розділ 8

Дівчина вдарила ліктем раніше, аніж сенс запитання дійшов до неї. Вірніше, одне конкретне слово. Лише одна людина звала її чудовиськом, й цю людину вже точно не варто було бити. Однак Елайза й пискнути не встигла, як Марелій вдарив її у відповідь. Щелепа заболіла. Дівчина із шумом видихнула, втрачаючи повітря, й виставила руки вперед у спробі захиститись, однак вона не втрималась на ногах від доволі сильного й неочікуваного удару. Встигла лише вчепитись в рукав капітана, сподіваючись таким чином встояти, однак натомість потягнула чоловіка за собою. Вдарившись спиною о пісок, вона застогнала від болю. Здається, вперше при ньому. Однак цей стогін містив у собі весь її біль. 

— Якого хріна, капітане? — не приховуючи свого гніву, виплюнула Елайза. Вимовляти це було дуже боляче — чоловік доволі сильно врізав їй.

Упершись руками у пісок по обидві сторони від голови дівчини, Марелій зло дивився на неї. Його обличчя перекосило від гніву не гірше, ніж її. Ще більше засмучував той факт, що це обличчя знаходилось лише у двадцяти сантиметрах від її, і відсунутись було нікуди. Його губи розімкнулись, та Елайза, вже трохи оговтавшись, й видавила з себе жалюгідну посмішку й додала:

— Мені лестить, що тепер ти бʼєшся на рівних, а не поводишся як дитя.

Марелій схилив голову набік, завагавшись. Спохмурнів. Нахилився ближче до неї, змушуючи дівчину знов напружитись. Посмішка застигла на її обличчі.   

— То цією спробою втечі ти намагалась перевірити, чи стану я сприймати тебе як рівну? — запитав чоловік явно недовірливо.

— Спробою втечі? І з якого дива на твою думку я мала б тікати? — перепитала Елайза, відверто не розуміючи його маячні. 

— Бо не готова вирушати з нами завтра і намагаєшся уникнути цього будь-якими засобами? — запитав він одночасно. А тоді замовчав. Його погляд розфокусувався на мить, ніби чоловік надто далеко зайшов у свої думки. Потім він розсміявся. І, хоч все ще притискав дівчину до піску своїм тілом, помітно розслабився. 

Елайза завмерла. Ну от, вона знов, вже по традиції, пропустила якусь важливу інформацію. Наприклад, що їхня команда вирушає саме завтра. Добре, що вона таки встигла дістатись привидів біля озера. До речі, щодо них…

— Ти ідіотка, Елайзо! — заявив крізь сміх Марелій, відвертаючи увагу дівчини від блокнота. — Ти думала, що я — я — не сприймаю тебе серйозно? Дівчину, що є відповіддю на мене? 

Він все сміявся, а Елайза ж натомість хотіла лише копнути його. То он що, Марелій пригадував зауваження дівчини щодо бійки на рівних? Спочатку вона обурилась, потім розгубилась, а тепер починала злитись. Дівчина не стала зраджувати своїм звичкам й таки копнула його ногою в коліно, миттю змусивши замовчати. Очі Марелія заблищали у темряві. 

— Ти забув як формулювати речення? — спитала Елайза, нарешті заволодівши увагою чоловіка. — Нічна прогулянка не дорівнює втечі. Відповідь на тебе не дорівнює відповіді на твої здібності, придурку. А тепер злізь з мене. 

Марелій нахмурився, на мить немов уходячи у власні думки. 

— Ти хіба не збиралась втекти? — спитав він вкрадливо, та навіть так дівчина почула в його голосі ледь помітне здивування. Тепер настала черга Елайзи сміятись. Щоправда, після бійки її тіло відмовлялось рухатись. Лише пирхнувши, дівчина зморщилась від миттєвого болю. Її пробирав гнів. Якого біса вона має лежати тут, у піску, з ненависною людиною, пихтіти від болю, бо капітан припустив, що вона хотіла втекти?    

— З якого біса я мала хотіти втекти? — тихим, сповненим отрути голосом прошипіла дівчина. 

— Бо завдання вже на носі й ти не можеш ігнорувати мою компанію і надалі.

Піднявши брову, Елайза запитала:

— Здається, я все ще прекрасно ігнорую твою компанію. Це ти вибіг вночі через дуже сумнівний привід і ніяк не припиниш тулитись до мене. 

Він зазирнув в очі дівчині, від чого їй стало некомфортно. Достатньо вже й того, що Марелія, здається, цілком влаштовує нависати над нею у доволі неоднозначній позі. Так ще й погляди на відстані меншій, ніж хотілося б, додавали ситуації жахливої й недоречної інтимності. 

Чоловік кивнув, й погляд його опустився трохи нижче, на губи дівчини. Вона мимоволі почервоніла, не то від злості, не то від обурення через його безтактність. Елайза відкрила рота, збираючись виказати це чоловікові, але він, спершись на одну руку, іншою провів під її губою. 

— В тебе кров, — сказав Марелій тихіше, підіймаючи закривавлений палець так, щоб і вона це побачила. Дівчина здивовано зітхнула — вона й не помітила, коли і як під час бійки отримала по губі. Й водночас вона розслабилась — чоловік дивився на її губи через кров, а не через щось інше. Будь-що.

Та на цьому дивина не закінчилась. Діставши хустинку, чоловік на диво обережно витер кров з її обличчя й спитав:

— Що то за блакитна фігня була навколо тебе? Не бачив, щоб твоя магія… Мала колір. А якби мала б, то хіба не червоний? 

Вона миттю забула про все: що Марелій майже лежить на ній, що вони майже побились і, здається, чоловік розбив їй губу, про його максимально недоречну близькість і те, що він побіг за дівчиною аж сюди, бо думав, що вона збирається втекти!

Він бачив блакить. Бачив. Не лише вона!

Однак… Як таке можливо? Марелій же не бачив самого привида, коли той був у нього під носом!