Розділ 7

— Що? — Елайза розсміялась, вперше відчуваючи, як напруга покидає її тіло. — Ларданських відьом більше не існує.

Звісно, не існує. Це знали всі, окрім, можливо, дивних привидів у пустелі за багато сотень кілометрів від Ларданії. 

— Тоді хто ж ти? — на диво, привид виглядав щиро зацікавленим, хоч і вочевидь не повірив їй. Він немов запитував вимазану в крем дитину, чи не чіпала та тортик.

— Відповідь на жалюгідні експерименти однієї придуркуватої країни, — невимушено відповіла Елайза, не заморочуюсь із підбором правильних слів. 

Чоловік посміхнувся, обводячи поглядом інших привидів. Багато з них виглядали зацікавленими. Хтось навіть схилився над місцем, куди впала її кров. Лише один привид, дівчина з неймовірно довгим волоссям, промайнула серед натовпу у протилежному від Елайзи напрямку.

— Жалюгідні експерименти? Дуже цікаво, — помітив задумливо привид, повертаючи до себе увагу. Хтось із натовпу презирливо розсіявся:

— Дитина, мабуть, взагалі не знається на тому, що таке справжні жалюгідні експерименти.

— Так, якщо відповідь на це — її здібності.

Ще хтось у натовпі розсміявся. 

— Байдуже, — перервав їх хлопець, що привів Елайзу сюди. Його голос, до цього милий й ледь не оксамитовий, набрався сили. Він звучав гучно і моторошно, змушуючи Елайзу замислитись — насправді вона стоїть одна, чортзна-де на дворі в темну ніч, і навколо насправді немає ніколи. Цей натовп — ілюзія. Насправді ж вона тут одна. Шкір її вкрилася сиротами від цієї думки. Інші привиди миттю заткнулись, хоч і не всі були задоволені.  — Я привів її не для того, аби обговорювати жалюгідність тих чи інших експериментів.

Те, як вони виділяли слова, говорячи про експерименти, змушувало Елайзу напружитись. Здається, вони таки мають певну цікаву інформацію, але привид продовжував, тож дівчина втратила цю думку, не встигнувши обміркувати:

— Вона може розповісти чиюсь історію, і власне, тому тут. 

Елайза кинула погляд на хлопця, однак його вже не було поряд із нею. Лише тихий голос, яким він говорив до дівчини раніше, почувся над її вухом наостанок:

— Вибираючи, памʼятай — найцікавіші історії ті, які не хочуть розповідати. 

Вона насупилась, усвідомлюючи, що хлопець спеціально став невидимим. Вочевидь, Елайза б обрала його. Але попередження привида змусило її згадати про дівчину, що пройшла повз них під час палкої розмови. Вона вибралась на високе каміння попереду й обхопила коліна руками, не звертаючи уваги на все, що відбувалось внизу. 

— Розкажи мою історію! — вимогливо сказав привид якоїсь жінки, намагаючись схопити Елайзу за руку. На щастя, жоден привид не міг торкнутись дівчини. На жаль, це не значило, що вони перестали намагатись. Чоловік, що назвав її ларданською відьмою, розчинився у натовпі наполегливих привидів.

— Ей! Що ти знаєш про Ларданію? — гукнула вона, та відповіддю дівчині слугували десятки інших голосів, що бажали лише поділитись власною історією. Якби вони могли торкнутись Елайзи, дівчина була впевнена, вона б померла у натовпі. Привиди лізли прямо в обличчя, намагались торкнутись дівчини, схопити її за руки, балахон, волосся. Хтось намагався навіть вдарити дівчину в обличчя, коли вона проігнорувала чергове прохання розповісти історію. 

Елайза відчувала наближення. 

Вона стиснула блокнот в руці, й, докладаючи великих зусиль, покрокувала далі. Ігноруючи настирливих привидів, дівчина повільно рухалась уперед. Крок за кроком. Супротив привидів відчувався майже фізично, й усвідомлення, що вони не можуть насправді торкнутись її, зовсім не втішало Елайзу. Їхні обличчя перед її очима. Крики, вмовляння, руки. Дівчина боялась, що в якийсь момент вони зроблять це. Знайдуть шлях завдати їй шкоди. 

Він вже на вулиці.

Елайза нарешті дісталась великого каменя, очей не зводячи з дівчини-привида, що жодної уваги на неї не звернула. Сиділа й далі, притиснувши до себе коліна, й дивилась на примарне озеро. 

— Ей, може розкажеш свою історію? — спитала Елайза, прочистивши горло. 

Тоді дівчина-привид вперше поглянула на неї своїм байдужим поглядом.

— Нічого мені розповідати, — сказала вона настільки тихо, що Елайза ледь розчула її слова. Інші привиди затихли й трохи відступили, і це додало дівчині трохи сміливості. Вона відкрила блокнот на першій сторінці. 

— Що ти робиш? — здивовано спитала привид. А тоді, щойно Елайза закінчила писати перший рядок — “на камені сиділа похмура дівчина…” — сталось дещо дивне. Пишучи, Елайза немов вивільняла енергію. Вона продовжувала писати у блокноті, лише краєм ока помічаючи, що примарну дівчину немов затягує до паперу. Літери на ньому набули того самого блакитного кольору, хоча ще секунду тому Елайза писала синьою пастою. Вона не замислювалась над цим, просто писала далі. Доти, доки в один момент дівчина з каменю не зникла. Доки літери в її блокноті знов різко не потемніли й він гучно не закрився в руках Елайзи без жодного зусилля з її боку. 

А наступної миті на її плече лягла широка долоня. Не блакитного кольору. Цілком звичайна важка чоловіча рука.  

— Якого біса, чудовисько?! — загарчав Марелій.