Розділ 6

Пізнього вечора дівчина лежала у ліжку, роздивляючись ніж у своїх руках. Сон ніяк не йшов — Елайза замислилась над тим, як їй знайти камінь біля озера, коли тут не було озера. Повертаючись з тренування після слів Мірти про стогони при свічках, повʼязані з нею і капітаном, Елайза натрапила на Еріка. Вони майже не спілкувались, однак на диво, чоловік виявився досить доброзичливим до неї. Принаймні, його доброзичливості вистачило, аби допомогти розібратись у мапах, не питаючи, нащо це дівчині, й прийти до того самого висновку — ніде поряд жодних озер не було. 

Елайзу мучила вся ця історія з привидами. Ерік сказав, їхня компанія вирушає вже завтра. А отже, не виключено, що за кілька днів вирушать і вони. Проникнення у Центр, аби стати черговим експериментом в його стінах, не було тим, до чого можна підготуватись. Багато що має готуватись вже там, на місці, і Освіль не той, хто міг би із цим допомогти. Тож, дівчині кортіло знайти місце, про яке казала жінка-привид, а часу залишалось все менше. 

На тумбі поруч із її ліжком лежав тоненький блокнот для записів, що дівчина нещодавно забрала собі з кімнати для зборів, і дивний прилад для письма, що називався ручкою. Освіль казав, такі залишились лише в Механікосі і в дуже обмеженому доступі, й Елайза була схильна вірити йому, адже бачила цю штуку вперше в житті.  

Дівчина зітхнула, сіла у ліжку. Підняла рукав, тримаючи руку над підлогою, й торкнулась лезом шкіри поверх старих шрамів. Кілька крапель крові впало на підлогу. Неочікувано для себе Елайза відчула полегшення — десь у підсвідомості вона таки боялась, що привиди знаходяться з нею постійно, навіть у її кімнаті. 

Однак, окрім дівчини тут не було жодної душі. Опустивши ноги на підлогу, дівчина швидко взулась і накинула свій балахон поверх нічної сорочки. 

Зупинилась вже біля дверей, згадавши про блокнот, повернулась за ним та ручкою, і, тримаючи їх в руці з ножем, вийшла в коридор. 

Блідо-блакитне обличчя, що вона побачила, щойно вийшовши, змусило дівчину на мить застигнути. 

Це був новий привид — Елайза не бачила його раніше. Вона б запамʼятала. 

Це був хлопець на вигляд не старше неї самої. Навіть напівпрозорість не приховувала його краси. Виразні очі, що здавались цілком реальними, цілком… живими. Коротке волосся, гострі вилиці. Здається, він закусив щоку зсередини, що знов-таки робило його більше людиною, аніж привидом.

— Невже тобі не цікава історія жодного з нас? — його голос звучав так само як і голоси інших привидів, ніби звідкись здалеку. Хлопець, здається, був водночас зацікавленим й здивованим.

Елайза відкрила рота, а тоді закрила його, розуміючи, що це вперше з нею заводять повноцінну розмову. В підтвердження цієї думки привид сказав, схиливши голову набік:

— Я чекав тут кілька годин, аби пересвідчитись, що це не жарт. Ти дійсно бачиш нас. І ти дійсно не хочеш нічого з цим вді… — він опустив погляд й тут очі його розширились, помітивши блокнот в руці дівчини. — Ти передумала?

— Я не знаю, де те ваше озеро, про яке говорила якась панночка.

Він видав якийсь незрозумілий звук, й, дивлячись, як змінились його риси, Елайза вирішила, що це була усмішка. 

— Я проведу тебе, — сказав хлопець й, не очікуючи її відповіді, розвернувся. Його фігура поплила у повітрі по коридору. 

Елайза швидко нагнала привида, притискаючи свої речі до грудей.

— Ти не просиш, аби я розповіла про тебе, — помітила дівчина, хмурячись.

— Я за чесні вибори. Може, тобі захочеться розповісти про когось більше, аніж про мене, — він знов видав незрозумілий звук, не то кашель, не то сміх. 

В її голові виникло мільйон питань — це був перший привид, що міг вільно комунікувати. Хоча, може вони всі були такі, однак через обставини Елайза не могла з ними спілкуватись — то Марелій поряд, то Грег починає надто перейматись через неї. 

— Чому ви так хочете розповісти про себе? — запитала дівчина перше, що спало їй на думку. 

Тепер вона чітко почула сміх. 

— Ти навіть не уявляєш, на чиїй землі знаходишся, чи не так? 

Елайза насупилась, мовчки крокуючи за привидом. Це питання було принизливим. Привиди чудово б зійшлись із капітаном — зразкова комунікація вийшла б. Вони майже дійшли до виходу з будівлі, коли блакитно-прозорий хлопець поряд із нею почав повільно розчинятись у повітрі.

— Ей, ти куди! Казав же, що проведеш! 

— Я тут, — Елайза майже не бачила його, але голос почула. А тоді, швидко здогадавшись, знов скористалась ножем й пролила трошки крові. Піднявши голову за мить, дівчина помітила на собі уважний погляд знов видимого привида.

— То он як ти це робиш, — він задумливо почесав підборіддя. — Цікаво. 

— Ти дивуєшся не менше за мене, — помітила Елайза. Помітивши, як його губи скривились в усмішці, дівчина спіймала себе на думці, що готова говорити будь-що, якщо це змусить привида усміхнутись. 

— Ти перша, хто побачив нас за увесь цей час, — задумливо сказав привид. А тоді знов повернувся, пропливаючи крізь двері на вулицю. 

За який саме час, зʼясувати їй так і не вдалось — хлопець уникав відповіді на це питання, даючи надто розмиті відповіді, аж доти, доки перед ними не замайорів блакитний колір. Посеред темної ночі це виглядало неначе вечірка.