ГЛАВА XII „БОЛІСНІ СУМНІВИ”

Для Кетрін ніч пройшла практично безсонно. Вона не могла собі знайти місця, постійно обдумуючи, чи правильне рішення вони прийняли. Настирливі думки та переживання не покидали її розум, не даючи організму можливість нормально відпочити та набратися сил. 
Ранок теж пройшов напружено. 
Даніель пролупив очі близько сьомої ранку. Ще один морально важкий день. Сьогодні він мав дати згоду на операцію. Щоправда, чоловік ще досі сумнівався, чи варто її взагалі робити. Ще вчора від був впевнений, що життя у інвалідному візку - нестерпне. Але зараз, беручи до уваги можливу загрозу життю, його думка почала дещо змінюватись. 
Із самого ранку Кетрін та Даніель майже не спілкувалися. Чи причиною того став їхній похмурий, нервовий настрій, чи їм просто не було про що говорити. Була дев'ята ранку - початок обходу. Вони напружено чекали, коли прийдуть лікарі, аби починати домовлятися за операцію.
Раптом двері до палати відчинилися, і до приміщення увійшов містер Лорен. Побачивши його, Кетрін і Даніель дещо сполошилися. Лікар поважною ходьбою пройшов всередину, промовляючи:
-Доброго ранку. Як пройшла ваша ніч? 
-Нормально, - коротко кинув Даніель. 
-Ви прийняли рішення стосовно операції?
-Так, - на видиху відповів чоловік.  
-І яке ж? 
-Робимо. 
Вираз обличчя хірурга став дещо враженим. 
-Справді? - перепитав він. 
-Так, - відповів Даніель. 
Його голос звучав впевнено, хоча в ньому всеодно чулися нервові нотки. Кетрін стояла поруч і бачила, що чоловік явно переживає. Це її сильно мучило, просто муляло серце. 
-Гаразд, - відповів містер Лорен, - значить зараз розберемося із потрібними документами. Я повернуся за декілька хвилин. 
Із цими словами він вийшов. Кетрін глянула на Даніеля, що на обличчі був сам не свій. Вона прикро перевернула брови, розуміючи, що він дав цю згоду через силу. Жінка сіла поруч і, гладячи його по руці, запитала:
-Ну і чому ти так хвилюєшся? 
Він промовчав, важкро зітхнувши. Невдовзі Кетрін промовила:
-Ти боїшся?( 
-Скоріше просто переживаю. Знаєш... Коли я вперше почув свій діагноз, я був впевнений, що життя інваліда це суцільні муки. Та зараз, чомусь, мені здається що це не настільки смертельно...
-Ти хочеш відмовитися від операції? 
-Я... Досі не знаю, як краще поступити, і чи я взагалі хочу цієї операції. Але дороги назад уже немає...
-Чому ж ти так впевнено погоджувався? 
-Я... - він тихо застогнав, - ох, Кетрін, не запитуй мене нічого... 
Вона промовчала, просто піднісши його долоню до своїх вуст, характерно поцілувавши. 
Пів дня було проведено за вирішенням різних питань та нюансів стосовно операції. Її назначили уже на завтра. Почувши це, Даніель відчув незрузумілу наростаючу паніку. Він не думав, що це відбудеться уже наступного дня. Його душу почали роз'їдати сумніви та думки, які починалися з: «А може краще було?..» Тепер чоловік розумів, що не хоче цієї операції. Слова лікаря, про можливий летальний кінець настільки заполонили його душу, що він був готовий навіть сісти до інвалідного візку. 
Поки Даніеля забрали на додаткове обстеження та аналізи, аби зібрати всі дані та життєві показники для завтрашньої операції, Кетрін, Алекс та Олівер вийшли на вулицю до столиків, що стояли біля магазину, де вчора сиділи Кетрін з Олівером. Кожен взяв собі по гарячому напою та щось перекусити. Спочатку всі вони мовчали, думаючи про щось своє. Як раптом Олівер запитав:
-О котрій годині завтра розпочнеться операція? 
-О восьмій, - коротко кинула Кетрін, дивлячись в одну точку. 
-Ви про все домовились? 
-Ніби так, - зітхнувши, відповіла жінка. 
-Чому ти така похмура? - запитав Алекс, - все ж поки що іде добре.
-Так, але... У мене якесь погане передчуття. 
-Ти себе лише лишній раз накручуєш, - мовив Олівер, - все буде гаразд, повір. 
-Сподіваюся... 
-Доречі, що з грошима? - запитав Алекс. 
Кетрін аж зараз збагнула, що про вчорашню розмову із Стівеном розповіла лише Оліверу. 
-Я вчора говорила із... Вашим батьком. Він зателефонував, дізнатися, як Даніель. Стівен запропонував дати кошти на операцію, верніше, не просто запропонував, а прямо просив. Я, розуміючи, що ми самотужки не знайдемо так швидко потрібної суми, а навіть якщо, то потім буле важко налагодити власні фінанси, погодилась. 
Кілька секунд після цього Алекс мовчав, обдумуючи тільки що почуту інформацію. 
-Ти серйозно зараз? Стівен? За операцію? - недовірливо перепитав чоловік. 
На це Кетрін відповіла йому фразою, яку вже говорила до цього:
-Ну так, нам зараз лише до жартів. 
Бейкер замовчав, відводячи погляд. 
-Ще він попросив провідати Даніеля. 
-Провідати?.. - вражено перепитав Олівер. 
-Так. 
-Тобі не здається, що Даніель не буде сильно радий його бачити? 
-Звичайно не буде... - зітхнула жінка, - але Стівен платить за операцію. Я вважаю, він має право побачити сина. Тим більше його наміри виглядають щирими. На мою думку, якби йому було байдуже на те, що відбувається, він позавчора вночі не приїхав би до лікарні, не телефонував потім до мене і, тим більше, не пропонував би свої гроші. 
-Даніель про це знає? - запитав Алекс. 
Кетрін похитала головою, відповівши:
-Не було часу та нагоди, щоб йому сказати про це. 
-А вони не пересваряться, як тоді на вечері? 
-Не думаю... - мовила жінка, обхопивши стакан кави долонями, - Даніель зараз далеко не в тому настрої, щоб сваритися. Звичайно, кілька колючих слівець він може сказати, але щоб прямо сваритися, напевно, ні. 
-О котрій годині він має прийти? 
-Я припускала, що Даніель сьогодні увесь день буде на обстеженнях та аналізах, тому говорила йому, аби приходив десь увечері. Чому ти питаєш? 
-Просто, - відповів Алекс, дивлячись у свій стакан. 
-Кетрін, коли Даніель звільниться? - запитав Олівер. 
-Не знаю точно. Містер Лорен сказав, що за кілька годин. 
-Так довго? - здивовно перепитав Браун. 
-Ну за дві години, може менше. 
-А хто буде його оперувати? 
-Містер Лорен і буде. 
-Він вміє таке робити? 
-Дурне питання. 
-Гаразд, зрозумів. 
-Будемо повертатися? - раптом запитав Алекс. 
-Навіщо? - почав Олівер, - Даніель ще на обстеженні, що ми там будемо робити? На свіжому повітрі хоч посидимо. 
Бейкер відкринувся на спинку стільця, прикривши очі. 
Даніель лежав у палаті. День давно  перекотився за полудень. Містер Лорен дав деякі настанови, після чого побажав гарного дня та спокійної ночі. Чоловіка дасі роз'їдав страх. Він боявся. Чим ближче насувався вечір, тим більше його свідомість здушвало відчуття сумніву, безвиході та страху. Даніель не знав, звідки це взялося, адже спочатку до нього навіть не закрадались такі думки. А якщо він справді помре?.. Просто зупиниться серце і він помре на операційному столі, під руками хірурга? Засне під наркозом і більше не прокинеться?.. Що тоді буде? Усі ці настирливі, незкінченні міркування та побоювання повністю взяли у полон його свідомість, не даючи направити думки у якесь інше позитивне русло. 
Раптом Даніель скривився і заплющив очі, коротко тихо застогнавши. Кетрін, що сиділа поруч, схаменулася та занепокоєно запитала:
-Даніель, що сталося? 
Він не витримав і розпачливим, тремтячим голосом промовив:
-Я боюсь... 
Жінка прикро кусила губу, розуміючи його переживання. 
-Операції... 
Він повільно кивнув, дивлячись змученими очима в стелю. 
-Ну чому ж ти сьогодні зранку так твердо погоджувався? - повторила своє ранішнє запитання Кетрін. 
-Я не знаю... Я... Ох... Я зранку ще так не хвилювався. До мене аж зараз дійшло, на що я взагалі іду. Кетрін... А якщо я дійсно помру?
-Ну що за дурні думки лізуть тобі у голову? - почала заспокоювати його жінка, - чому одразу "помру"? Чому ти не думаєш, що все закінчиться добре? 
-Ти не чула, що вчора говорив лікар? Більшість відмовляються через велику кількість летальних випадків. 
-Але ж є і багато успішних. Містер Лорен говорив, що у його практиці були люди із ще складнішими травмами, ніж в тебе, і вони через пів року-рік були повністю здорові. 
-Як ти будеш одна, якщо мене не стане? 
-Не кажи такого! - не стримавшись, крикнула Кетрін. 
Вона затулила рот рукою, починаючи плакати. Вона міцніше стиснула Даніелеву долоню, боючись його втратити і навіть думати про це. 
-Не смій такого казати, - тремтячим голосом мовила жінка, після чого продовжила більш впевненіше: все пройде добре. Т-ти... Ти повністю вилікуєшся і станеш на ноги. Зрозумів? 
Він теж місніше стиснув її руку. Слова жінки звучали впевнено та дещо підбадьорювально, але повністю викорінити страх із його серця не змогли. Раптом у Кетрін задзвонив телефон. Вона хутенько глянула на екран та промовила:
-Я вийду. 
Телефонув Стівен. Жінка підійшла до головного входу та провела батька до дверей палати. Вони стали у коридорі. Між ними кілька секунд панувало незручне мовчання, яке першим наважився перервати чоловік:
-Я... Зайду сам. Нам з Даніелем варто буде побути один на один. 
-Гаразд... - відповіла жінка, дивлячись у підлогу, - але намагайтеся, будь ласка, несильно тиснути на нього. 
Чоловік голосно прокашлявся, після чого промовив:
-Так, так, я все розумію. Ще раз дякую, що дозволила із ним побачитись. 
-Ні, це ми вам дякуємо. Ваша допомога зараз нам дуже необхідна. 
-Це менше, що я міг зробити для свого сина за все його життя, - прикро дивлячись кудись у бік, винувато відповів  Стівен. 
-Гаразд, я... Не буду забирати ваш час, - мовила Кетрін, після чого кудись пішла коридором. 
Стівен провів її поглядом, після чого важко зітхнув, наважуючись вже відчинити двері і нарешті зайти до палати. Він навіть не продумав як і що буде говорити, вирішивши пустити все на самотік. Чоловік ще кілька секунд невпевнено дивився на ручку, після чого, зібравшись духом, відчинив двері. 
Даніель лежав із заплющнними очима. Почувши, що двері відчинилися, він повільно повернув голову та привідкрив очі. Побачивши на порозі батька, всередині щось тьохнуло. Його погляд став настороженим та збентеженим, брови нахмурились. 
-Чому ти сюди прийшов? - запитав чоловік, непомітно для себе стиснувши руку в кулак. 
-Провідати тебе, - тремтячим голосом відповів Стівен, підходячи ближче, - я ж переживаю за тебе. 
-Не вірю. 
-Справді?( - посумнілим тоном запитав чоловік, - чому? 
-Бо людина, яка раніше була ладна позбавитись мене в будь-який момент, не буде зараз так труситися над моїм злоров'ям. Вийди звідси, будь ласка. 
-Даніель, зачекай. 
-Вийди. 
-Ну чому ти мене завжди проганяєш? Будь ласка, д-дай мені хоч один шанс виговоритись, прошу, - благаючим голосом, почав батько.  
Даніель зітхнув, розуміючи, що у нього зараз немає жодних сил, аби сперечатися. Він кинув коротке: 
-Я слухаю. 
Стівен проковтнув слину, підійшовши впритул до ліжка та сівши на стілець, навпроти сина. Він кілька секунд збирався з думками, після чого, видихнувши, почав:
-Даніель, я... Розумію твою поведінку. Я не давав тобі достатньо опіки, любові, турботи та уваги, що зараз визнаю. Ти заслуговував набагато більшого. Ти був вартий кращого життя, ніж у тебе було, через мою провину. Так, коли ти був малий, мені було до глибини душі просто  байдуже на тебе. Я не хотів сприймати того факту, що у мене є син, за якого я несу відповідальність. І коли ти втік із дому, я був навіть радий. Я був радий, що мені не доведеться більше тебе забезпечувати і взагалі якось контактувати з тобою, - він закашлявся голосним кашлем, кашляючи у серветку, після чого продовжив: та потім, коли я знову зустрівся із твоєю матір'ю,  зійшовся із нею та став старшим, почав розуміти, що втратив. Мені почало не вистачати тієї великої дружньої сім'ї, спілкування, підтримки, любові із боку дітей. Кожна деталь будинку, кожна річ, навіть кожна буденна подія нагадувала мені про тебе. Але я розумів, що не заслуговую на всі життєві радощі, що пожинають мої ровесники. Мені тоді, як впринципі і зараз, було так погано, я... Ох, настільки почав перейматися цим. Я випрадовую твою позицію і поведінку. Ти правий у цій ситуації. Мені... Так прикро... Я... Я, як місяць тому вперше тебе побачив, хотів провалитися крізь землю. Будь ласка, Даніель, якщо у тебе знайдуться сили на це, пробач мене. Я більше ніколи тебе не зраджу та не підведу. Такого більше ніколи не повториться, обіцяю. Я люблю тебе. 
-Таки дійсно любиш? 
-Так. Навіть більше твоєї матері, чи... Якщо тобі так зручніше, Ванесси. 
-Вибач, але мені в це слабо віриться. 
-Ну як мені ще довести, що я справді люблю тебе? Я досі зберігаю усі твої речі, що залишилися у моєму будинку; коли ти позавчора вночі був на грані життя і смерті, я пробув усю ніч під дверима операційної; я... Я дав кошти на твою операцію. 
На цій фразі обличчя Даніеля змінилося. Він повернув голову до батька, дивлячись на нього враженим запитальним поглядом. Його дихання стало частішим. Всередині щочь кольнуло. 
-Що ти зробив?.. - перепитав чоловік. 
-Дав кошти на твою завтрашню операцію. 
Даніель дивився на нього, чекаючи пояснень. 
-Даніель, це менше, що я мав зробити для тебе у твоєму житті. Я, маючи при собі немалі гроші, не міг поступити інакше. Ти дуже дорогий мені. 
Він мовчав, досі дивлячись на батька враженим та навіть дещо винуватим поглядом. Аж зараз він почав усвідомлювати, що все те, що говорив, проявляв до нього Стівен було щиро та із відкритою душею. Кожне слово, сказане ним за останні кілька тижнів, було правдивим та без жодної долі лукавства чи лицемірства. 
-Пробач мене ще раз... - тихо промовив батько, ховаючи очі. 
-Пробачаю, - відповів Даніель. 
Стівен підвів погляд, здивовано глянувши на сина. 
-С-справді?.. 
-Так. Я... Теж був у деякій мірі не правий. 
Хоча Даніель у душі справді пробачив батька, але ці слова звучали якось холодно і байдуже. 
-Ти не уявляєш, як я тобі вдячний. Я довіку буду залишатися у боргу перед тобою. 
Даніель промовчав. 
-Я... Можу тебе тепер називати своїм сином? 
-Називай. 
Стівен м'яко взяв Даніеля за руку. Той спочатку тримав свою долоню розслабленою, та потім теж стиснув руку батька. 
-Ти... Хвилюєшся перед завтрашньою операцією? 
-Так. Дуже. Знаючи, що є ризик померти, є чого непокоїтися і боятися. 
-Не переживай, синку, я впевнений: все буде гаразд. Ти обов'язково вилікуєшся, побачиш. Я вірю в це. 
Даніель ніяк не відреагував, лише посумніло відвів погляд. Стівен глибоко видихнув, готуючись до наступної розмови. 
-Даніель, мені потрібно ще дещо тобі розповісти. 
-Я слухаю. 
Стівен кілька секунд помовчав, формулюючи думки. Невдовзі він важко зітхнув, осілим голосом починаючи:
-У мене кілька днів тому виявили рак легенів четвертої стадії розвитку. Мені залишилося жити не більше, ніж кілька місяців. 
Відчулося, як у області серця щось сильно кольнуло. Даніель перевів погляд на батька, вражено та розгублено дивлячись на нього. Він, чомусь, відмовлявся вірити в почуте. Душу моментально охопила бушуюча буря незрозумілих емоцій. 
-Що?.. Й-як кілька місяців?! 
Батько промовчав, прикро прикусивши губу. 
-Невже ніяке лікування не допоможе?(.. - розпачливо запитав Даніель. 
-Ні, звичайно я буду лікуватися... Ох... Хіміотерапією. Але у моєму випадку вона може лише полегшити та трохи продовжити мої... - він важко зітхнув, набираючись духу, перед тим, як сказати ці складні слова, - останні дні життя. 
Ця інформація була для Даніеля як грім із ясного неба. Він до кінця не вірив у це. У батька? Рак? Він скоро помре? Чомусь раніше цей факт не сильно збентежив би його, але зараз серце було ладно розірватися.