ГЛАВА IV „СЛІД ІЗ КРИХТ”

Наступний ранок видався менш напруженим. Сьогодні детективи мали час, аби спокійно поснідати, привести себе до порядку, а тоді вже поїхати по справах. 
Спочатку у салоні автомобіля панувала неприємна мовчанка, але раптом Даніель промовив:
-Так, щоб не тратити час на місці, давайте зараз обговоримо наш план дій. 
Хтось очікувально подивився на нього, хтось змінив позу. 
-Біля пограбованого будинку всього є чотири сусідських... 
Він припинив говорити та глянув у дзеркало заднього виду, потім кинув погляд у лобове скло, після чого почав обганяти машину попереду. Невдовзі чоловік продовжив:
-Так от, чотири будинки: два по боках і два через дорогу навпроти. Якраз кожному по будинку. Я піду у той що навпроти із правої сторони, Кетрін у той що навпроти зліва. Олівер, ти у той, що праворуч біля будинку потерпілих, Домінік, твій лівий. Всім все зрозуміло? 
Чоловіки одночасно кивнули. Кетрін запитала:
-А після допитів що робити? Де зустрічаємося і так далі? 
-Біля пограбованого будинку, - трохи подумавши, відповів Даніель, - туди варто теж зайти, аби подивитися, чи бандити не повертались. 
-Я думаю, що ніхто туди більше не сунувся, - байдуже кинув Олівер. 
-Скоріш за все, - відповів Даніель, - але переконатися всеодно треба. 
-А-а-а... - протягнула Кетрін, - там відчинено? 
-В тому то й справа, що ні... - зітхнув Даніель, - потрібно зателефонувати потерпілому, аби приїхав та відчинив будинок. 
-Слухай, - почав Домінік, - то... Може вже зателефонувати? Щоб, поки ми проводитемимо допит, він уже приїхав? Бо, якщо ти зателефонуєш після, ми втратимо час. 
Кілька секунд панувала гробова тиша. Детектив стиснув руки ка кермі, прикусивши нижню губу. Його брови нахмурились. 
-Гаразд, - промовив Даніель, - Олівер, зателефонуй потерпілому. 
Браун на таку заяву аж сіпнувся. 
-А ти не можеш? - запитав Олівер. 
-Я не розмовляю по телефону за кермом. 
-То може ти це зробиш, коли ми приїдемо? 
Даніель зітхнув та, закотивши очі, злегка невдоволено мовив:
-Добре.
Приїхавши до місця призначення, Даніель припаркував автомобіль на обочині біля пограбованого будинку. Детективи синхронно повиходили із машини так, що навіть звук закриття чотирьох дверей авто прозвучав одночасно. Даніель зробив телефонний дзвінок і всі розійшлися у різні сторони. 
Даніель, будуючи у голові свій майбутній діалог із хазяїном чи хазяйкою сусідського дому, йшов до потрібного йому будинку. Він всією душею сподівався, що люди, які жили тут, коли він ще був підлітком, переїхали, або хоча б не впізнають його, адже слух піде по всій вулиці. «І чому це все звалилося на мою голову?..» - промайнуло у його свідомості. Чоловік підійшов до дверей будинку та, про всяк випадок приготувавши своє посвідчення, аби воно було під руками, подзвонив у дверний дзвінок. Рівно через хвилину йому відчинила мила, чепурненька, смуглява жіночка середніх років. Даніель її бачив вперше, значить минулі мешканці переїхали. Це його дещо заспокоїло. Жінка, що відчинила детективу, зміряла його поглядом, після чого промовила:
-Доброго ранку? Чим можу допомогти? 
-Доброго, - відповів чоловік, - я детектив Даніель Бейкер, мені потрібно поставити вам декілька запитань. 
Жінка трохи збентежилась. Почулась та сама набридлива фраза:
-Можете, будь ласка, показати своє посвідчення? 
Даніель мовчки дістав його із нагрудної кишені, де зазвичай його носив, та показав жінці. Вона сильно не вдивлялася в нього, і майже одразу відповіла:
-Ну... Гаразд. Запитуйте. Але що, власне, сталося? 
-У будинку навпроти сталося пограбування. Я його розслідую. 
-Оу... Зрозуміло...
-У ніч із тринадцятого на чотирнадцяте липня ви були вдома? 
-Так. 
-Скажіть, будь ласка, ви не помічали чогось дивного на вулиці близько третьої години ночі? 
Жінка замислилась, відвівши погляд догори. 
-Близько третьої... Дайте згадати... Так, здається, щось було. 
-Що? 
-Мене нудило тієї ночі. Я майже не спала. О пів на четверту годину ночі я встала та пішла на кухню, аби випити якусь пігулку від тошноти. Так як зараз літо, всі кватирки у мене відчинені і вдень і вночі. Я знайшла потрібні мені ліки та, випивши їх, сиділа ще кілька хвилин на стільці. У той момент було повністю тихо. Раптом я почула два грубих чоловічих голоси. Мені стало цікаво, хто це тут ходить, і я виглянула у вікно. Навпроти ось того будинку, - вони кивнула у сторону будинку Бейкерів, - стояло два чоловіки. Вони спочатку розмовляли між собою, але я не зрозуміла ні одного слова, вони говорили дуже нечітко. А потім вони пішли по вулиці та, напевно, сіли у машину і поїхали. 
-Ви не бачили їхній автомобіль? 
-Ні. Тільки чула, як він завівся. Звук був, щоправда, нетихий. 
-Зрозуміло... Це все? 
-Так. 
-Можете ще, будь ласка, сказати ваші ініціали? 
-Мей Редл. 
-Гаразд, дякую. І ваш номер телефону, будь ласка. 
Жінка продиктувала Даніелеві свій номер телефону і детектив, подякувавши, пішов. 
Домінік, йдучи до потрібного йому будинку, інтенсивно роздумував, з чого почати допит, які питання ставити і так далі. Він був впевнений, що цей допит нічого не дасть. Підійшовши до дверей будинку, він, не задумуючись, постукав, адже дзвінка там не було. Йому не відчинили. Він постукав ще раз, довше і голосніше. Через кілька хвилин очікувань, коли чоловік вже збирався йти, думаючи, що вдома нікого немає, йому відчинила молода жінка. Поруч із нею стояла дівчинка років п'яти. Розуміючи, що зі сторони господарки не буде ніякої ініціативи, Домінік почав перший:
-Доброго ранку, місіс. 
На її безіменному пальці правої руки він помітив обручку, тому знав, як до неї звертатися. 
-І вам доброго ранку, містер?.. 
-Домінік Девіс. 
-Містер Девіс. Чому ви завітали сюди?.. 
Вона говорила дещо розгублено та навіть трохи налякано. 
-Я детектив, - показуючи посвідчення, промовив Домінік, - у ваших сусідів пограбували будинок. Ви останніми днями не помічали чогось дивного? 
-Ні, на жаль, нічого. 
-Мамо, - здивовано почала дівчинка, що підслуховувала розмову своєї матері із Домініком, - як же ж шматочок кофти на дереві? 
«Вона від мене щось приховує? - невдоволено подумав чоловік, - це ще що за фокуси?!»
-Який шматок кофти? - запитав Домінік, підозріло дивлячись на жінку. 
Вона незручно посміхнулася та повернулась до своєї доньки, промовивши:
-Золотко, біжи пограйся, мама зараз прийде. 
Дівчинка слухняно вибігла з коридору. 
-На гілці яблуні у нашому саду ми знайшли обірваний шматок тканини. Але я думаю, що це не стосується вашого розслідування. 
-Якраз таки стосується, - промовив детектив, - ви можете показати мені його? 
-Кхм... Зараз... Зачекайте, будь ласка. 
«Так, обірваний шматок тканини, - почав роздумувати чоловік, - як він міг там опинитись без відома господарів? Можливо... Злодій залазив через вікно... Так, вікно у спальні... Біля нього були дерева? Точно! Там ж росло високе старе дерево, скоріш за все - ця сама яблуня! Значить, вірогідно, ця тканина належить саме одному із грабіжників!»
Через кілька хвилин жінка повернулася із шматком чорної тканини, розміром з долоню. Господарка, не задумуючись, дала її Домініку. Чоловік обережно взяв річ до рук, уважно розглядаючи. Згодом він запитав:
-Скажіть, будь ласка, у вашому саду одна стара яблуня? 
-Т-так, - вражено мовила жінка, - а як ви... 
-Не важливо. Гаразд. Це все? 
-Так. Більше нічого не було. Правда. 
-Ну добре. Ваші ініціали? 
-А для чого вам? - насторожено запитала господарка. 
Домінік підійняв на неї погляд, думаючи, що її відповісти на таке запитання. Але господарка майже одразу зрозуміла абсурдність свого питання і, зітхнувши, промовила:
-Марта Редкліф. 
-Дякую. І ваш номер телефону, будьте  ласкаві. 
Жінка не хотіла давати детективу свій номер телефону. Але, розуміючи, що це необхідно зробити, вона нехотя продиктувала Домінікові свій контакт. Чоловік подякував та направився до визначеного місця зустрічі. 
Коли Домінік прийшов до будинку Бейкерів, всі вже були на місці. Чоловік підійшов до компанії, запитуючи:
-Як справи? 
Кетрін неоднозначно потиснула плечем, Олівер зітхнув, а Даніель і вусом не повів. Буквально через кілька секунд незручного мовчання, детектив почав:
-Гаразд... Мені відчинила жінка, яка розповіла дещо. Вночі вона чула, як на вулиці невнятно говорило двоє чоловіків.  Потім вони вийшли із її поля зору, але майже одразу після цього жінка почула голосний рев мотору автомобіля. І це все... - він трохи помовчав, а потім додав: ну, ми хоча б знаємо, що це чоловіки, і те,  що вони поїхали на якійсь гучній машині. Олівер? 
-У мене нічого особливого, - байдуже махнув рукою Браун, - спали всі. 
-Кетрін? 
-Теж спали, - зітхнула жінка. 
-Домінік? 
-Є дещо цікаве. Я спілкувався із молодою жінкою. Вона, щоправда, поводила себе трохи дивно та підозріло, адже не одразу розповіла про незвичний збіг обставин. Значить, у неї в саду є стара висока яблуня. Чотирнадцятого числа, зранку, вона знайшла високо на дереві обірваний шматок тканини, - він почав діставати шматочок матерії, який попередньо поклав у файл, - і у мене склався невеликий пазл. Якщо згадати вигляд із вікна спальні пограбованого будинку, то біля нього росте велика яблуня. Це, напевно, і є те дерево, де знайшли тканину. 
Даніель взяв її до рук, прискіпливо роздивляючись. 
-Якийсь дивний матеріал... - раптом протягнув детектив. 
-Ану-но дай сюди, - втрутилась Кетрін. 
Чоловік віддав шматок тканини дружині. Вона помацала її, спробувала натягнути. 
-Якийсь дешевий варіант, - промовила жінка, - зрозуміло, чому вона порвалась. 
-Даніель, коли будуть готові результати експертизи? - запитав Олівер. 
-Після завстра,  - дивлячись в одну точку, протягнув чоловік. 
-А чому так дового? - здивововано запитав Олівер. 
-Завтра неділя, вони в неділю не працюють, - промовила Кетрін. 
-А, точно. З днів збився... 
-Що ми будемо думати-гадати, - раптом мовив Домінік, - у понеділок все точно будемо знати. 
Мовчання. Невдовзі Кетрін, заглядаючи в задумане обличчя Даніеля, запитала:
-Ти телефонував Стівену? 
-Угу. Ще перед допитами. Він на той момент сказав, що буде тут через пів години, - машинально глянувши на наручний годинник, відповів детектив. 
-Значить якраз зараз повинен приїхати, - теж глянувши на години, мовив Олівер.
Алекс сонно перевернувся на інший бік. Було приємно усвідомлювати, що сьогодні субота. Але розслаблятися всеодно було не варто. Чоловіка сьогодні чекала ще деяка робота на ноутбуці. Він проковтнув слину: в горлі трохи першіло. Алекс розплющив очі: Лаліт міняла підгузники дітям. 
-Добрий ранок, соня), - промовила жінка, помітивши, що чоловік прокинувся. 
-Соня? - здивовано перепитав Алекс, - котра година? 
-Десята. 
Він, різко, вражено звівшись на лікті, витріщив ще заспані очі. 
-Так пізно?! 
-Не пізно, нормально. Ти увесь тиждень пізніше шостої не прокидався, хоч зараз відіспись. 
Чоловік незрозуміло зітхнув та відкинувся на подушку. Згодом Лаліт запитала:
-Ти плануєш сьогодні працювати? 
-Угу. Там у програмі дрібниці деякі не сходяться, потрібно виправити. 
-Це займе багато часу? 
-Не можу точно сказати. Як пощастить. А що? 
-Хотіла піти разом з дітьми прогулятися парком. Зайти на дитячий майданчик, побавитися з малюками, купити морозива, гарно провести час. 
-Я нічого не можу обіцяти, золотко(, - трохи посумніло промовив чоловік, - я постараюсь зробити все якомога швидше. Якщо не встигну - погуляємо завтра. 
Жінка зітхнула та прилягла поруч із чоловіком. Ліам та Мішель сиділи на ліжку поруч із батьками, граючись якимись брязкальцями. 
-Ти не плануєш знайомитись із братом? - раптом запитала Лаліт. 
-Чому ти цього так хочеш? - підійнявши брову та глянувши на неї, запитав Алекс. 
-Ну... На мій погляд, вам варто налагодити стосунки. У цій ситуації так буде легше вам обом. А ти не хочеш? 
-Ні, я не те що не хочу. Просто його реакція на мою першу спробу познайомитися мене трохи відштовхнула. 
-Я думаю, він тоді просто був дуже збентежений та роздратований. Варто спробувати ще раз. Запроси його для початку в кафе якесь... Посидіть, поговоріть. Я впевнена, ви знайдете спільну мову. 
-Ну, не знаю... 
-Назнач на завтра зустріч, - продовжувала переконувати жінка, - поки ще вихідні і ти на роботу ці два дні не йдеш. Бо потім, поки ще один тиждень пройде, буде не дуже доречно. 
-А якщо він знову мене відштовхне? 
-Тоді... Ай! 
Ліам несподівано підкинув пластмасову іграшку, і вона штурхнула Лаліт око. Алекс, побачивши це, підвівся та занепокоєно запитав: 
-Золотко, все гаразд? 
-Так, все добре, не переживай. Це було більше неочікувано, ані ж боляче). 
Алекс ледь помітно видихнув та одразу обернувся до сина. Він легенько похлопав хлопчика по руці. 
-Ліам, що ти таке робиш? Так не можено робити, - промовив чоловік. 
Хлопчик подивився на тата круглими, сяючими, блакитними оченятами та опустив голову. 
-Послухався), - усміхнулась Лаліт. 
Алекс теж посміхнувся, розчулюючись своїм сином. 
-Він у свій один рік вже свідомий хлопець), - промовив чоловік. 
-Не те слово). 
-То що ти там говорила? 
-А... - вона відвела погляд, згадуючи, на чому обірвався їхній діалог, - що, якщо він знову тебе відштовхне, значить будеш впевнений, що він не хоче з тобою спілкуватися, і більше не будеш проявляти ініціативу. 
-Гаразд... Спробую. Потрібно тільки його контакти знайти. 
-Це буде нескладно. У всіх зараз є соцмережі. 
Увесь цей час малюки щось невнятно "розповідали" одне одному. Мішель промовляла лише окремі склади, у той час як Ліам: щось вже навіть схоже на слова. Батьки затихли, прислухаючись до дітей. Раптом хлопчик видав:
-Тя-а-а... Тат... Тато!
Алекс розцвів на обличчі. Його губи простягнулися у широкій, щасливій посмішці. Лаліт теж посміхнулася, трохи жалкючи, що це було не довгоочікуване  «Мама». Батько взяв сина попід руки, тримаючи його у себе перед обличчям, та мовив:
-Ану повтори це ще раз! Скажи "тато"! 
-Тато! 
-Розумничок!)
Алекс почав підкидати малюка, радісно примовляючи йому ласкаві слова. Ліам почав голосно та дзвінко реготати. Його дитячий голосок прорізав повітря, пронизуючи його золотими нитками щастя. Хлопчик ще раз крикнув:
-Та... Тато!
-Ти ж мій синочок маленький). 
Алекс пригорнув малюка до себе, поцілувавши його в голову. Це була просто неземна радість, яка окриляла, огортала душу неабияким теплом та щастям. 
Раптом цю зворушливу мить перервав телефонний дзвінок. Алекс моментально змінився на обличчі, сподіваючись, що це не хтось із офісу. Він посадив Ліама на ліжко та потягнувся до телефону. Побачивши, хто йому телефонує, він зрозумів, що дзвінок з роботи - не найстрашніше, що може бути. Лаліт помітила реакцію чоловіка, але вирішила, поки що, не запитувати нічого лишнього. Алекс кілька секунд дивився на екран, вагаючись, чи варто підіймати слухавку. На останніх секундах виклику у його голові промайнула думка: «Гаразд... Була, не була», - і він підійняв слухавку. 
-Ало? - рівним тоном промовив чоловік. 
-Доброго ранку, сину. 
-Я неодноразово говорив тобі: не називай мене так, - невдоволено та дратівливо промовив чоловік, - говори швидко. 
-Ти... Не міг би, будь ласка, мене підвезти до мого будинку? 
Батько говорив дуже обережно та увічливо, але його прохання викликало деяке обурення. Алекс відчув, що зараз закипить. Настрій моментально впав на нуль. 
-А ще що? - іронічно мовив чоловік, - у тебе ж власний автомобіль є! 
-Я завіз його до станції технічного обслуговування...
-По місту їздять десятки таксі та громадянського транспорту!
-Я... Не можу зараз ним скористатися... Такі обставини...
Він важко дихав, говорячи осілим голосом. 
-Які? Бізнесмени громадським транспортом не користуються? Не царська це справа так, автобусами їздити? - роздратовано продовжував чоловік. 
-Ні, зовсім ні... 
-А що ж?!
-Автобуси на пряму до будинку не ходять. А таксі я принципово не користуюся.
-Це все мізерні та абсурдні причини! Чому ти взагалі не вдома?! - розлютився Алекс. 
Чоловік прокашлявся. Відлуння від сухого кашлю громом звучало у слухавці. 
-Ми... Ночували в готелі... Нам так сказав... Твій брат. А зараз він попросив приїхати та відчинити будинок. 
Алекс, почувши це, трохи охолов, але всеодно продовжував поводити себе холодно та обурено. 
-Я нікуди тебе везти не буду. Все. У мене багато роботи. 
-Алекс, будь ласка... Я буду дуже вдячний... 
-У мене. Робота. Все. 
-Це буде швидко. Я лише відчиню будинок і все. Правда. 
-А зачинить його хто? Слідчий детектив? 
-Я довірю ключі хорошій сусідці. Будь ласка, Алекс. Я тебе благаю(. 
Він вдихнув повні груди повітря, крізь зуби його випускаючи. Його пальці стиснулись на простині, зминаючи її у численні складки. 
-У тебе є десять хвилин на збори. Я зателефоную. 
Батько почав тароторити слова вдяності, але Алекс їх не слухав, вибивши виклик та встаючи з ліжка. 
-Ти куди? - одразу ж запитала Лаліт. 
-Відвезу дорогого "татуся" декуди. Я потім все розповім. 
Із цими словами він вхопив із полиці вічиненої шафи перші джинси та футболку поло, що потрапили під руки, та побіг до ванної кімнати. 
Детективи стояли біля будинку Бейкерів, чекаючи, поки приїде господар та відчинить їм дім. Пройшло уже біля сорока п'яти хвилин, як Даніель телефонував до Стівена, але його все ще не було. Це починало трохи насторожувати та хвилювати. Даніель ще раз глянув на годинник. Його верхня губа дратівливо сіпнулась. 
-Ну і де цей бізнесмен? - невдоволено промовив чоловік. 
-Не дратуйся лишній раз, - мовила Кетрін, - може він зараз під'їде. 
-Доречі справді дивно, - замислився Олівер, - він що, у готелі за тридцять кілометрів поселився? 
-Може він у заторах стоїть? - припустив Домінік, - ранок, як не як, всі кудись їдуть. 
-В суботу? - іронічно перепитала Кетрін. 
Чоловік лише потиснув плечем у відповідь. У цей момент почувся тихий звук мотору автомобіля, який поступово почав приближатися. Буквально через кілька секунд показалась солідна біла Audi B8. Машина зупинилася біля тротуару, поруч із автомобілем Даніеля, звідки одразу вибіг Стівен. Було зрозуміло, що авто не його і це не таксі. Даніель непомітно заглянув до салону, поки дверка поруч із водійським місцем була відчиненою, і побачив за кермом Алекса. «Так, а він що тут робить? - подумав детектив, - невже "татусь" був не в змозі скористатися послугами громадського транспорту?» Стівен кинув коротке: «Сорок хвилин і я вільний, зачекай, будь ласка», - та підійшов до детективів. Із салону автомобіля почулися десятки різноманітних обурень, але чоловік, навіть із деякою нахабністю закрив двері, аби не слухати того всього. «От дурень! -  розлючено думав Алекс, - повівся! Хіба ти не міг здогадатися, що це так воно й буде! Допоміг один "татусеві" на свою дурну голову! Це ж маячня, Бейкер! Яка сусідка? Звичайно він сам має потім будинок зачинити! А мені тепер сидіти і чекати, поки це все відбудеться! Я тепер нічого не встигну зробити(». 
-Доброго ранку, - промовив Стівен, підійшовши до детективів. 
Даніель просканував його прискіпливим поглядом, після чого, холодно промовив:
-Відчиніть будинок. 
-Так... Звісно, йдемо. 
Стівен опустив погляд, ховаючи очі. Він поводив себе, щоправда, як мінімум дивно. Не так, як вчора. 
Компанія підійнялася по сходах на ґанок. Чоловік почав відмикати двері. Складалося таке враження, ніби він був нетверезий. Спочатку господар не міг знайти потрібний ключ, потім намагався потрапити ключем у замкову щілину. Даніель невдоволено вдихнув. Здавалося, він зараз вибухне. Помітивши незадоволення та дратівливість сина, Стівен трохи напряглся. Нарешті він відчинив вхідні двері. Детективи ринулись всередину, як господар запитав:
-Скільки часу займе огляд? 
-Пів години - сорок звилин, - байдуже кинув Даніель. 
-Гаразд. Мені... Зачекати? 
-Звичайно. Чи ви плануєте залишати будинок відчиненим? - іронічно промовив детектив. 
Даніель вже намірився йти всередину, як батько знову запитав:
-Мені можна зайти всередину та взяти деякі мої речі? 
Чоловік зупинився, злегка закотивши очі та коротко мовив:
-Після огляду. 
-Добре. 
-Це все? - обернувшись на нього, запитав Даніель. 
-Так, так, пробач. 
Детектив кинув ще один незрозумілий погляд на хазяїна будинку та пішов наздоганяти інших. 
Кетрін, Олівер та Домінік вже давно стояли у вітальні, де вчора були сімейні розбирання. Даніель підійшов до них та, трохи подумавши, промовив:
-Значить так... Потрібно обдивитися увесь будинок. Кімнати, у яких раніше не було злодіїв - поверхнево, і ті, у яких вони були - більш ретельніше. Домінік, на тобі увесь другий поверх, за виключенням спальні та робочого кабінету: їх огляне Олівер. А ми з Кетрін візьмемо на себе увесь перший поверх. Гаразд? 
-Угу, - машинально кивнув Олівер. 
-Тоді до роботи. 
Домінік та Олівер пішли на другий поверх. Кетрін та Даніель залишились одні. 
-Кет, ти, напевно, оглянь вітальню та коридор, а я решту кімнат, - промовив Даніель, розглядаючи вітальню. 
-А які тут ще є кімнати, якщо не секрет? 
-Кухня, кладова та ванна кімната. 
-Гаразд... 
Детективи провели огляд будинку. За обговоренням, виявилось, що все виглядало точно так само, як і вчора. Значить цієї ночі сюди ніхто не приходив. 
Алекс вийшов з машини, тому що там було досить спекотно, адже сонце  починало здійматися все вище і вище. Чоловік повідчиняв усі двері навстіж, аби автомобіль продував протяг. Він ходив тротуаром недалеко від авто. Із сторони, в сторону, туди, сюди... Алекс майже щохвилини поглядав на годинник, ніби це мало якось прискорити процес, щоразу дратуюючись тим, що дурно втрачає дорогоцінний час.
Стівен стояв на одному місці недалеко від сина, спостерігаючи за ним. Чоловік хотів налагодити діалог із ним, але нічого вартого не приходило в голову. Дивлячись на холодне та байдуже ставлення своїх синів до себе, та співставляючи це із ставленням інших дітей до своїх батьків, він розумів, що вчинив величезну помилку. Ця правда, яка щодня крутилася у нього в голові, не давала йому спокійно жити. Совість неприємними голками колола душу, спонукаючи його налагодити стосунки із власними дітьми та помирити всю сім'ю. Але, як би чоловік не старався, ні Даніель, ні Алекс серйозно не сприймали батька та матері, вважаючи їх чужими людьми. Після кожної невдалої спроби принести вибачення та помиритись, серце краялося на шматки. Хотілося кричати, провалитися крізь землю... 
Раптом, коли Алекс черговий раз нервово глянув на годинник, із будинку вийшли детективи, окрім Кетрін. Чоловік жваво направився до авто, але побачив, що Стівен впевнено рванув до будинку. Алекс черговий раз обурився, але доганяти його та з'ясовувати стосунки він не став, невдоволено ставши біля машини.
Даніель провів батька підозрілим поглядом, після чого пршепотів Оліверу та Домініку: «Ідіть і прослідкуйте за ним». Чоловіки синхронно кивнули та зайшли у будинок за господарем.
Даніель  підійшов до свого авто та, помітивши краєм ока те, що зробив Алекс, теж повідчиняв двері, аби салон машини трохи провітрився. Повідчинявши все, детектив став біля тротуару, щось листаючи в телефоні. Брати залишились один на один. «Підходящий момент...» - промайнуло у голові Алекса. Він підійшов трохи ближче до брата, намагаючись швидко сформулювати свої думки. 
-Даніель? - посміхнувшись, промовив чоловік, дивлячись прямо на брата. 
Детектив відірвав погляд від екрану телефона, кинувши скануючий погляд на Алекса. 
-Слухаю. 
-Ти завтра вільний? 
Погляд Даніеля змінився зі скануючого та прискіпливого до трохи збентеженого та недовірливого. 
-Ну припустімо так, - заховавши телефон, відповів чоловік. 
-Не хочеш завтра зустрітися? 
Детектив дивився прямісінько йому в очі. Там проглядалося щось змішане із цікавістю та доброзичливістю. 
-Для чого? 
-Познайомитися хотів. 
Даніель знову провів його з ніг до голови злегка підозрілим поглядом. 
-Серйозно? 
-Так. А є якісь проблеми? 
-Я... Не впевнений, що хочу цієї зустрічі і тим більше знайомства.
Алекс змінився на обличчі. Його лице охопили негативні почуття. 
-Ясно, - холодно кинув чоловік. 
Між ними запала незручна тиша. Атмосфера довкола охолола на декілька градусів. Даніель помітив, що брат помітно посумнішав. І тут йому згадалися слова Кетрін: «Він ж тобі нічого не зробив. Це просто така сама зламана, невинна людина, як і ти. Він теж потребує підтримки у цій ситуації. Він ж, напевно, на відміну від тебе, ніколи нічого не чув і не знав про батьків, а тут вони раз, і об'явились. Уявляєш, як йому?(» Алекс уже хотів було йти до машини, як Даніель гукнув його:
-Алекс, зачекай. 
Чоловік здивовано обернувся на брата, чекаючи його наступної репліки. 
-Де і коли? 
Почувши це, Алекс помітно пожвавішав і промовив:
-О другій годині дня у кафе на проспекті. 
-Навпроти ліцею? 
-Так. 
-Гаразд. 
Алекс посміхнувся. Брати пересіклися поглядами. Складалося таке враження, ніби кожен із них дивиться у дзеркало. 
-До завтра), - мовив Алекс, сідаючи до автомобіля. 
-Гарного дня, - стримано відповів Даніель. 
Невдовзі із будинку вийшла Кетрін. Через кілька хвилин після цього, з'явилися Олівер, Домінік та Стівен. Господар зачинив будинок і всі поїхали по домівках. 
Стівен зайшов до спальні. Біля вікна, склавши руки за спиною, стояла Ванесса, спостерігаючи за метушнечею міста. Почувши, що до кімнати хтось увійшов, жінка обернулася та, побачивши чоловіка, запитала:
-Відчинив? 
-Угу. 
-Алекс не сильно гнівався? 
-Сильно, - зітхнув Стівен, ставши поруч із дружиною. 
Вона промовчала, понуро опустивши голову. 
-Щодо пограбування тобі нічого нового не сказали? 
-Ні. Я з Даніелем майже не говорив. Лише запитав, чи можна деякі речі ще з будинку забрати. 
-І? 
-Дозволив. Щоправда, послав двох своїх помічників слідкувати за мною. Схоже, він дуже сильно не довіряє нам. 
Жінка важко зітхнула, печальним поглядом дивлячись в підлогу. Стівен голосно прокашлявся, після чого промовив:
-Я ж не просто так попросив Алекса, аби той мене підвіз. Все те, що я говорив стосовно громадського транспорту - це маячня. Я просто хотів провести ще трохи часу з ним, аби спробувати якось зблизитись. 
-І як?.. 
-Все складно... 
У салоні автомобіля панувала гробова, гостра, бридка та незручна тиша. Алекс увесь час дивився рівно в лобове скло, ні разу не кинувши навіть найкоротшого погляду на батька, який сидів поруч. На його обличчі не було жодних емоцій. Навіть жолен м'яз на лиці Алеса не рухався. Стівен від початку шляху перебирав у голові можливі варіанти, як завести розмову і вирішив почати з банального:
-Ну... Як у тебе справи? 
-Нормально, - різко відповів Алекс. 
-Синку, чому ти такий грубий. 
-Не. Називай. Мене. Своїм. Сином! 
-Як? Я ж... Твій батько... 
Чоловік дратівливо стивнув пальці на кермі. Його щелепи стиснулися, брови ще сильніше нахмурились. 
-Ні. Я не сприймаю тебе як батька, а Ванессу як матір. Ви не заслуговуєте цього! Ні каплі! Єдина людина, яку я можу назвати своєю матір'ю, це моя вихователька із дитячого будинку, яка навіть більше, ніж протягом вісімнадцяти років виконувала ваш батьківський обов'язок! 
Батько розчаровано прикусив губу. Слова Алекса, які були чистою та справедливою правдою, краяли йому серце. Він набрав повітря, аби щось сказати, але Алекс його випередив:
-Не говори нічого. Я не хочу спілкуватися з тобою. 
-...І всю дорогу далі ми їхали мовчки, - закінчив Стівен. 
Ванесса закусила губу. Із її очей хлинули сльози, річкою течучи по вже трохи зморщеному обличчю. 
-Що я натворила... - видушила з себе жінка, затуляючи обличчя руками. 
Вона почала голосно схлипувати. Чергова наростаюча хвиля сорому перед самою собою та перед своєю сім'єю пробуджувала бажання провалитись крізь землю, кудись зникнути, счезнути. Чоловік хотів було щось сказати, але раптом зайшовся сухим кашлем. Вгамувавши свій організм, він промовив:
-Ванесса, не плач. Пройде трохи часу, налагодяться обсятавини, покращиться наше становище і ми всі обов'язково знайдемо спільну мову. 
-Та нічого ми не знайдемо! - крізь плач, будучи ледь не в істериці, крикнула жінка, - ти хіба не бачиш, як наші сини відносяться до нас! Ще гірше, ніж ми гадали! Вони не довіряють нам, стараються обходити, взагалі не сприймають нас, як батьків! Це все! Ніякі вибачення вже нічого не змінять! Ми їм не потрібні, вони ніколи не зможуть нас простити та зрозуміти! 
Вона обхопила себе руками, стараючись стримати душевний біль, який виривався назовні. Із її очей новою хвилею ринулися крупні сльози, численним градом стікаючи по щоках та падаючи на землю, залишаючи за собою блискучі гіркі сліди. Стівен підійшов до дружини та обійняв її, намагаючись заспокоїти. Але жінка вирвалась з його обіймів та вибігла зі спальні. 
Частину дня детективи провели, доробляючи деякі документи, аби завтра можна було від всього відпочити. Настрій сьогодні був дещо кращий, ніж вчора. Із останніми подіями Даніель остаточно змирився, хоча йому всеодно було трохи не по собі і він постійно думав над цим. 
Увечері всі сиділи по своїх кімнатах, насолоджуючись хвилинами відпочинку. Кетрін грала на скрипці, а Даніель читав книгу. Із-під смичка виривалася плавна, граційна мелодія, заповнюючи кімнату приємним, м'яким звуком. Даніель з насолодою слухав мелодію, паралельно читаючи книжку. Раптом пролунав гучний, різкий та неприємний звук, перериваючи зв'язну гру скрипки. Кетрін голосно скрикнула, схопившись за щоку і відклавши інструмент. Чоловік, почувши цей незрозумілий звук, а тепер крик дружини, скочив з ліжка та підбіг до неї. Присівши навпочіпки навпроти жінки, він занепокоєно запитав:
-Кетрін, що сталося? 
-Струна порвалась і... І дала мені по обличчю... 
Її очі намокли, жінка зараз заплач. Схоже, струна дуже боляче дала по обличчю. Даніель розчаровано перевернув брови, забираючи руку Кетрін із її обличчя, зі словами:
-Дай гляну... 
На щоці жінки був рівний червоний слід, як під лінійку. 
-Боляче?
-Тепер не сильно. Я більше злякалась. А... Там щось є? 
-Угу... Але, я думаю, через день-два все безслідно зійде. 
-Сподіваюся... Там вже місця для рубців немає, - скривилась жінка. 
Даніель всміхнувся та поцілував її в щоку. Потім чоловік перевів погляд на скрипку, що стояла на підлозі. Одна із струн стирчала догори, закручуючи свій обірваний кінчик у характерну спіраль. 
-А з цим що робити? - запитав Даніель. 
-Замовити нову струну та поміняти її, - відповіла Кетрін, - тут немає нічого страшного. Струни у всіх рвуться. 
-Ясно... 
-До речі, про що ти з Алексом говорив? 
-Ти звідки знаєш, що я з ним говорив? 
-Коли вийшла із будинку, бачила як ви розмовляли, а потім розійшлися по машинах. 
-Він запросив мене завтра до кафе. 
Кетрін незрозуміло підійняла брову. На її обличчі були різні емоції. 
-Справді? 
Він кивнув. 
-І?.. 
-Я погодився. 
-Серйозно? Я думала, ти зробив важливий вигляд і відмовився. 
Даніель незрозуміло всміхнувся. 
-Я спочатку так і зробив... Але він, почувши мою відмову, помітно посумнішав. Мені стало трохи незручно і я вирішив погодитись. 
-Зрозуміло... Що ж, сподіваюся, у вас вийде подружитись. Хоча, я досі не можу сприйняти того факту, що у тебе є брат. 
-Я теж. Забагато подій за останні півтора дні відбулося. 
-Сподіваюся, це остання хвиля сюрпризів. 
Кетрін замислилась, перебираючи кінець порваної струни в руках. Вона, схоже, хотіла щось сказати, правильно формулюючи свої думки. 
-До мене мама недавно телефонувала, - невдовзі промовила жінка. 
-І що? 
-Нічого. Запитувала, як у нас справи, як ти. Я сказала, що все біль-менш нормально. 
Даніель кілька секунд дивився на неї, обдумуючи її слова. 
-Ти нічого не розповіла? 
Кетрін повільно, заперечливо похитала головою. 
-Ні. 
-Чому? 
-Я подумала, що ти не сильно захочеш, щоб про це всі знали. 
Довкола знову ненадовго повисла тиша. 
-Ну... З однієї сторони ти, звичайно, права. Я не люблю, коли моя особиста інформація, яка не має нікого цікавити, гуляє між плітниками. Але твої батьки - це рідні для мене люди, яким я довіряю. Я сам хотів зателефонувати твому батькові та все йому розповісти, можливо навіть поради запитати, просто руки ще не дійшли. 
-Справді?
-Так. Знаєш, твоїх батьків я більше поважаю, люблю, ніж своїх. Вони теж відповідають взаємністю, полюбили мене, прийняли до сім'ї. Тому я вважаю, що вони мають все знати та бути в курсі всіх справ. 
Кетрін промовчала, дивлячись в сторону. 
-Я аж недавно зрозумів, - раптом промовив Даніель, - як мені не вистачало таких людей, як твоїх батьків, коли я був підлітком. Як мені тоді був потрібний хтось люблячий, хто міг мене застерегти від всяких дурниць та допомогти розібратися в собі... Тоді б все було набагато простіше та... Мало би набагато менше плачевних наслідків у майбутньому. 
Його голос стиснувся, дихання та ритм серця збилися зі свого звичайного ритму.  Кетрін не знала, що сказати. Потрібні слова не приходили у голову. Вона підсунулась ближче до нього та лагідно обійняла його за шию, притуливши чоло до його міцних грудей. Чоловік пригорнув  дружину до себе, обхопивши її плечі. Запала тиша. Мирна, заспокійлива... Даніель тихо запитав:
-Ти говорила батькам про вагітність?
-Ще ні. Хотіла зробити це разом і трохи пізніше, коли це все трохи вгамується. 
-Я впевнений, вони будуть просто не в собі від щастя). 
-Я теж). 
-Кого ти хочеш більше: хлопчика, чи дівчинку? - погладивши її живіт, запитав чоловік. 
-Ще один. Чому вас всіх це так цікавить? - здивовано хлопнула віями жінка.
Даніель засміявся. Обстановка розбавилась. 
-А хто ще питав? 
-Джейн. 
-Зрозуміло. Я не почув відповіді на своє питання. 
-Я не знаю, не думала над цим. А ти?)
-Дівчинку, - впевнено відповів Даніель. 
-Справді? - знову здивувалася Кетрін, - а чому не сина? 
Чоловік розсміявся. 
-Враховуючи деякі речі, можна зрозуміти, що виховання цього хлопця обіцяє бути дуже складним. А дівчинка... Кожний чоловік мріє про доньку). 
Кетрін посміхнулася та, заклавши пасмо білявого волосся за вухо, промовиоа:
-А виховання дівчинки ніби не може бути складним. 
-Може). Особливо, якщо вона характером вдасться на тебе). 
-Чиє б нявчало, а твоє б мовчало! - обурено промовила жінка, - якщо у нашої дитини буде твій характер - я з розуму зійду. 
-Зі мною ж не зійшла). 
-Я, взагалі, чомусь, була впевнена, що ти більше хочеш хлопчика). 
-Чому? 
Вона потиснула плечем. 
-Зазвичай чоловіки хочуть синів, жінки доньок... 
-Ти, схоже, погано мене знаєш). 
Кетрін, відвівши погляд, незрозуміло підійняла брови та посміхнулась, опустивши кінчики губ вниз.