Зрозуміти і простити/understand and forgive

ГЛАВА I „ПРАВДА”

!ДИСКЛЕЙМЕР!
Всі "професійні" терміни вжиті у приблизному та неточному значенні, тому можуть виникати деякі розбіжності із реальним світом.

 

За столом снідала сім'я: молоді батьки та двійнята: хлопчик та дівчинка, яким кілька тижнів тому виповнилося по одному року. Із відчиненого вікна дув липневий теплий вітер, розгойдуючи легенькі, майже що прозорі штори. Це був самий звичайний робочий день, коли чоловік знову запізнювався на роботу, тому намагався поснідати максимально швидко. Дружина, побачивши, що її чоловік занадто поспішає із сніданком, промовила:
-`Алекс, не їж так швидко, подавишся. 
-Лал`іт, я не можу їсти повільніше - знову на роботу запізнюся.
Один із малюків кинув на підлогу печиво, яке до цього їв. Жінка нагнулася, аби підняти їжу з підлоги, заклавши за вухо пасмо русявого волосся. Алекс, побачивши це, промовив:
-Міш`ель, печиво потрібно їсти, а не кидатися ним. 
-Це Л`іам кинув, а не Мішель, - відповіла жінка, після чого продовжила: потрібно було вчасно прокидатися, тоді б не спізнювався. 
Він підійняв погляд, глянувши у її світло-зелені очі. 
-Я вчора пізно ляг спати. 
-Чому?
-Так вийшло. 
Жінка важко зітхнула. 
-Чому ти так почав перейматися роботою? Раніше тобі було всеодно - запізнишся ти, чи ні... 
Алекс змінив свій вираз обличчя із злегка дратівливого на задоволений та гордий. 
-Мені довірили працювати над надважливим проєктом. Якщо зроблю все ідеально - можу чекати підвищення, а це, відповідно, і більша зарплатня, і авторитет. 
-Справді? - теж радісно промовила Лаліт, - чому ти мені про це раніше не розказав? - милуючись його світло-блакитними, небесними очима, запитала жінка. 
-Не було часу. 
-Як я з тебе дивуюся та пишаюся тобою одночасно... 
Він кинув на неї здивований погляд, починаючи непомітно для себе посміхатися. 
-Що?)
-Алекс, не кожному вдається, вирісши у дитячому будинку, з нуля досягти таких неймовірних висот. Коли ми з тобою познайомилися, у тебе буквально нічого не було. А зараз ти ледь не найкращий програміст у місті. 
-Ой, я тебе благаю). 
-Навіть не заперечуй). 
Чоловік ще раз посміхнувся, підвівся з-за столу, поправивши вугільно-чорне волосся, та поклав брудну тарілку до посудомийки. Алекс поцілував дружину в щоку, після чого, залишивши по поцілунку на голівках своїх діток, вибіг із кухні зі словами:
-Все, я побіг. Бувай, я буду пізно. 
Чоловік, спустившись ліфтом на перший поверх, майже що бігом вийшов із під'їзду, прямуючи до своєї автівки та по дорозі розблоковуючи її. Сівши до автомобіля, Алекс глянув у дзеркало, ще раз поправивши зачіску. Із задзеркалля на нього дивився молодий чоловік двадцяти восьми років, із світлою блідою шкірою, чорним волоссям та світло-блакитними очима. Усі ці речі гармонійно поєднувалися разом із злегка гостроватими рисами обличчя та носом із невеликою горбинкою, обдаровуючи чоловіка неймовірною вродою. 
Він, завівши автомобіль, поїхав на роботу, обдумуючи слова дружини. Алекс справді виріс у дитячому будинку. Він, за словами вихователів, з'явився там ще новонародженим немовлятком. Про своїх батьків чоловік ніколи нічого не чув та не знав: чи вони загинули, чи просто відмовились від дитини, чи сталося щось ще. Але він цим і не хотів цікавитись, більше притримуючись думки, що вони загинули. Алекс, будучи хлопчиком, а потім юнаком, майже ні з ким не спілкувався та не мав близьких людей. Він провів більшу частину свого життя у самотності, майже постійно будучи наданий сам собі та своїм думкам. Коли йому виповнилося вісімнадцять, він розпочав своє самостійне життя. Спочатку було дуже важко. Вступ до університету, житло, заробіток... Він ще з підліткового віку мріяв одержати професію програміста і бездоганно знатися у цій сфері. Поступити до університету було досить нелегко. Юнака не сильно хотіли приймати до вищого навчального закладу, але, завдяки його старанням, він поступив. Навчатися було ще важче, ніж поступити. Більшість студентів давно були знайомі із комп'ютерними науками та володіли базовими навичками програмування. Юнак починав відставати від навчальної програми, тому йому варто було більше займатися, аби все надолужити. Паралельно із цим хлопець знайшов собі роботу та став працювати барменом у одному клубі. Поєднувати роботу і навчання було подвійно тяжко. У юнака зовсім не залишалося вільного часу: зранку та вдень він був на парах увечері працював, а ночами навчався вдома. Працюючи у клубі, він познайомився із Лаліт. Накопичивши трохи грошей, Алекс знайшов кращий варіант житла, його життя почало покращуватись. Він зумів наздогнати навчальну програму і вже через два роки був одним із щонайкращих у своїй справі. Закінчивши університет та випустившись звідти ледь не найкращим серед всіх студентів, хлопець одружився із Лаліт, після чого влаштувався працювати до однієї компанії. Згодом у подружжя народилося двоє діток: Мішель та Ліам. 
«Лаліт права, я побудував своє життя повністю з нуля, - думав Алекс, - від цього проєкту залежить мабутнє моєї кар'єри: або все злетить в гору, мені підвищать посаду та заробітню плату; або мене звільнять і знову доведеться шукати роботу. Потрібно добре постаратися, якісно виконати свою роботу та гідно її представити, аби не вдарити обличчям в бруд». 
Із цими думками чоловік дістався до свого місця роботи. Він запізнився на десять хвилин. Чоловік, нашвидкоруч вхопивши папку із деякими документами та барсетку, вийшов із машини, забролував її та, знову ж ледь не біжучи, направився до великої, багатоповерхової будівлі. 
Він швидкою ходою йшов коридорами, на автоматі вітаючись із іншими працівниками. Раптом, проходячи через хол, Алекс почув, як хтось гукнув його. Чоловік обернувся на знайомий голос, побачивши біля кулера з водою свого начальника. Алекс повільно видихнув, уявляючи, як зараз буде виправдовуватись за чергове запізнення, але йому пощастило: начальник був в гуморі:
-Доброго ранку, містер Бейкер, - посміхнувшись, промовив чоловік середніх років.
-Доброго, містер В`отергаус. 
-Ви розпочали роботу над проєктом? 
-Так. 
-І як просувається? - вертячи в руках пластиковий стаканчик, запитав начальник, дивлячись на Алекса уважним поглядом. 
-Поки що без перешкод. Сподіваюся, так буде постійно. 
-Чудово. Ідіть працюйте, не буду забирати ваш час. А, кхм... І більше не запізнюйтесь, будь ласка. 
-Так, дякую, пробачте. До зустрічі. 
-До побачення. 
Алекс незручно посміхнувся та направився до свого кабінету. Відімкнувши двері, він одразу направився до робочого столу, нашвидкоруч вмикаючи комп'ютер. 
Чоловік працював увесь день без обідньої перерви. Він встиг зробити велику кількість роботи, щоправда, не  жарт втомившись. Але, якщо він буде працювати і далі у такому темпі, встигне закінчити роботу над проєктом вчасно.  
Алекс уже мав вимикати комп'ютер, як почув стук у двері. Він, втомлено протерши очі, промовив: «Увійдіть». До кабінету зайшов молодий русявий чоловік, не дуже високого росту, одразу ж промовивши:
-Привіт, Алекс). Ти ще є? Я думав, що вже додому поїхав. 
-Привіт, Джейк), - побачивши друга, посміхнувся чоловік, - ні, я ще тут, як бачиш. 
-Працюєш над проєктом? - заглядаючи у монітор, запитав Джейк. 
-Угу. 
-Пощастило ж. А я лише якусь маячню виконую та отримую за це копійки. 
-Заздриш? 
-Що ти?! - будучи враженим такими висновками, обурено вимовив чоловік, - навіть і не думав! 
-Гаразд, вірю, заспокойся). Чому ж тоді не звільнишся і не знайдеш кращий варіант роботи? 
-Довга то морока, шукати нову роботу. Я просто сподіваюся, що мене хоч трошки підвищать. 
-Зрозуміло. 
-Я, до речі, чому прийшов. 
Алекс кинув на нього запитальний погляд. 
-Там до нашої секретарки прийшли якісь літні чоловік та жінка. Вони тебе шукають. 
Чоловік кілька хвилин тримав на ньому здивований, недовірливий погляд, після чого перепитав:
-Шукають?..
-Ну. Як шукають. Запитують, чи ти тут працюєш, чи ти зараз є на роботі і так далі. Вони хочуть плбачитись з тобою. Еліс від них відбитися не може. Вона зателефонувала мені і попросила зайти до тебе в кабінет, глянути чи ти ще є. Якщо так, то зайди, будь ласка, до неї. 
-А чому вона напряму мені не зателефонувала? 
-Ти слухавки не брав. Запрацювався). 
-Напевно... Ах... - він важко зітхнув, починаючи вимикати комп'ютер та збирати свої речі, - що ще кому від мене потрібно?.. 
-Ти не можеш навіть приблизно здогадуватися хто це? 
-Ні. Я навіть уявлення не маю. 
-Ясно... Гаразд... Я піду. Буду теж додому збиратися. 
-А ти, доречі, чому ще тут? 
-З дружиною посварився. Не хочу додому йти. 
Алекс розсміявся. 
-Ну і чому ти смієшся? - невдоволено запитав Джейк. 
-Тому що на ваше сімейне життя можна комедію знімати). 
-Дуже смішно. Все, я йду. 
-Йди. І з Корі щоб помирився. 
-Обов'язково. 
Чоловік кинув два слова на прощання, вийшовши за двері. 
Алекс зібрав свої речі, вимкнув світло та, замкнувши двері до кабінету на ключ, нехотя направився до кабінету секретаря, в душі не бажаючи йти на зустріч із незрозумілими людьми. «Зараз би вже додому їхав, - незадоволено думав чоловік, - а ще доведеться незрозуміло із ким зустрічатися. Кому я вже знову здався?» Він підійшов до потрібного кабінету, постукавши в двері. Буквально одразу звідти почулося виснажене, жіноче: «Заходьте». Алекс впевнено зайшов до кабінету, бажаючи якомога швидше все вирішити. За столом сиділа вимотана Еліс, теж будучи радою піти зараз додому, а під стіною стояло двоє літніх людей: чоловік та жінка. Дещо у їхні зовнішності одразу ж кинулось Алексу в очі: обоє мали чорне волосся та блакитні очі і дещо знайомі риси обличчя. "Гості", побачивши на порозі чоловіка, одразу схаменулися, обдарувавши його незрозумілими поглядами. Алекс, кинувши на них уважний погляд, підійшов до секретаря зі словами:
-Доброго вечора, міс Баррі. Ви мене кликали? 
-І вам доброго вечора, містер Бейкер. Так, кликала. До вас навідалися ось ці люди. Вони хотіли вас бачити. 
Алекс знову глянув на чоловіка та жінку, які досі непорушно стояли біля стіни, чомусь, явно хвилюючись. Він в душі не знав цих людей, але проводити незрозумілі розбирання у кабінеті секретаря чоловік не хотів, тому Алекс лише промовив:
-Гаразд. Дякую, міс Баррі, пробачте за турбування, - а потім звернувся до чоловіка та жінки, які хотіли його бачити, - місіс та містер давайте пройдемо в хол і там поговоримо. 
-Так... Гаразд, йдемо, - трохи розгублено  відповів чоловік. 
Компанія вийшла в коридор, прямуючи за Алексом. «І що це відбувається? - думав чоловік, - хто ці люди і чого вони від мене хочуть? Якесь у мене дивне передчуття...» 
Вони сіли на диванчик навпроти одне одного. Пощастило, що це було пізно та в офісі було небагато людей. Алекс, бажаючи якомога скоріше звільнитися, промовив:
-Алекс Бейкер. Будемо знайомі. Давайте скоріше вирішимо питання, за якими ви прийши сюди. 
Навколо повисло кількасекундна тиша. «Ну і чому ви мовчите? - невдоволено думав чоловік, - що це відбувається?!»
Чоловік якось незрозуміло штурхнув жінку, яка сиділа поруч. Вона, важко зітхнувши, промовила:
-Алекс... Ми... Твої батьки. 
Ця фраза стрілою розчахнула повітря навколо. Жінка продовжувала дивитися на свого сина, чекаючи його реакції. Чоловік округлив очі, очікуючи почути щось пов'язане із роботою, але точно не це. Він глянув на жінку, думаючи, що їй можна відповісти. Батьки? Тобто вони були увесь цей час живі? А чому тоді він сам провів усе дитинство у дитячому будинку? Постало купа запитань, а всередині почало рости збентеження, обурення, незадоволення та дратівливість.
-Що?.. Це що жарт? - тихо видушив із себе чоловік. 
-Ні... Ми... Маємо все пояснити...
-Звичайно ви маєте все пояснити! - промовив Алекс на підвищених тонах. 
-Ми... Ох, - зітхнула жінка, бачучи настрій сина, - ми...  Були дурними, нерозумними та занадто молодими. Ти... Ми занадто поспішили... Ти був незапланованою дитиною. Після твого народження, ми розвелися, а ти залишився зі мною. Я, не бажаючи мати дітей, а тим більше від свого колишнього чоловіка, зразу після розлучення здала тебе до дитячого будинку. 
Вона замовчала, прикро прикусивши нижню губу та починаючи плакати. Батько лише дивився у пустоту. 
-Ага... - почав Алекс, починаючи гніватись, - відмовилась від мене, залишила напризволяще із долею... І чому ви двоє тепер прийшли до мене? Що ви хочете почути?! 
-Ми... Зрозуміли, що вчинили величезну дурницю, - почав чоловік, - зовсім недавно ми знову зустріли одне одного і... Порозумнішавши, зрозуміли, що досі кохаємо одне одного, тому знову одружилися. Усвідомивши свої помилки, ми вирішили, що так продовжуватись не може та вирішили шукати тебе. 
Алекс витримав невелику паузу, важко дихаючи. Ця інформація була настільки спонтанною, незрозумілою та дивною, що не могла вміститися у його і без того забитій голові. Чоловік видихнув після чого, стараючись поводити себе спокійно, промовив:
-Це звучить настільки безглуздо, як сценарій мелодрами для жінок за сорок... - він продовжив, починаючи явно сердитись: і чого ви чекаєте?! Що я вас просто пробачу, ми обіймемося і знову почнемо чудово, спокійно жити?! 
-Ми... Сподівалися на це... - тихо промовила мати, захлинаючись слізьми. 
-Серйозно?! Ви кинули мене, відмовились, позбавились, як від щеняти! Мені доводилося рости в самотності, без рідних людей, важко працювати, здобувати освіту, жити за копійки! Я сам, своїми власними силами, підіймав своє життя із бідності, і тепер, аж через двадцять вісім років, ви прийшли до мене і ще насмілюєтесь просити пробачення?! 
-Алекс, ми... - протягнув чоловік. 
-Очманіти просто! Як ви взагалі мене знайшли?! 
-Знайшли твою сторінку у Facebook... Там вказано місце роботи... 
Він витримав невелику паузу, після чого промовив: 
-Не приходьте сюди більше і не намагайтесь знайти мене. Все. 
-А-алекс... - промовила мати тремтячим голосом, починаючи ще більше плакати, - але ж...
-Я. Сказав. Все. 
Він підвівся та пішов до виходу. 
На душі була неприємна суміш незрозумілих почуттів. Він, будучи глябоко у своїх роздумах, поїхав додому. «Що це взагалі тільки що було? - розмірковував чоловік, заводячи автомобіль та рушаючи з місця, - батьки... Вони не загинули, як я думав, а просто позбавились мене? Тобто увесь цей час я їх просто виправдував?..» Він увімкнув правий поворотник, звертаючи праворуч. Один із вуличних ліхтарів нервово заблимав, показуючи, що скоро зламається. «І чому вони раптом вирішили зпам'ятатися і знайти мене? Це звичайна людська цікавість? Чи щось типу несподіваного материнського інстинкту?» Алекс важко зітхнув, після чого роздратовано стукнув долонею по керму. «І що мені взагалі робити в цій ситуації, як реагувати на це все?» У його голові почали роїтися тисячі запитань, на які було важко відповісти. 
Припаркувавши машину та заблокувавши її, чоловік направився до під'їзду. Лаліт та діти, напевно, давно спали, адже була вже пізня година. Алекс тихо відімкнув двері ключем. У коридорі було темно, тому він, зайшовши до квартири, навпомацки замкнув двері. Чоловік замислено зкинув з себе джинсовий піджак, байдуже повісивши його на гапличок. Кинувши на підлогу барсетку, він направився на кухню, аби трохи чогось поїсти, адже остання їжа, яку він їв, був сніданок. Ще з коридору Алекс побачив, що світло на кухні було увімкненим. Він тихо зайшов до приміщення: за столом сиділа Лаліт. Побачивши чоловіка, вона підвелась та, підійшовши до нього, залигила на його щоці поцілунок. Алекс проігнорував її. Помітивши його незрозумілу реакцію та настрій жінка трохи зніяковіло та здивовано запитала, вирішивши зайти здалеку:
-Як пройшов твій день? 
-Нормально, - байдуже відповів чоловік, йдучи до холодильника. 
-Як проєкт? - випереджаючи його, запитала жінка. 
-Все добре, - сівши за стіл, відповів Алекс. 
-А я так не думаю. Що сталося? 
Він важко зітхнув, підперши голову руками. 
-Мої батьки живі. 
Лаліт витримала напружену паузу, після чого здивовано обернулась від стільниці, збентежено дивлячись на нього. 
-З чого ти це вирішив? 
-Вони сьогодні прийшли до мене на роботу. 
Жінка очікувально дивилася на нього, чекаючи продовження його репліки. 
-Я вже мав іти додому, але мені повідомили, що якісь люди у секретаря просять, щоб я підійшов. Я, звісно, рознервувався, бо надзвичайно втомився і вже мав їхати додому. Зайшовши у кабінет до міс Баррі, я побачив там двоє людей: літніх чоловіка та жінку. Ми вийшли в коридор, аби поговорити. Я був налаштований почути щось пов'язане з роботою, а вони заявили, що є моїми батьками. Виявляється, я був незапланованою дитиною і після мого народження батьки розвелися, а від мене просто позбавилися, здавши до дитячого будинку. 
Він замовк, дратівливо прикусивши нижню губу. Лаліт, важко зітхнувши, відвела погляд, притискаючи до себе рушник. 
-Як вони тебе знайшли? 
-Через Facebook. 
-І... Вони вибачалися? 
-Угу. Сподіваючись, що я маю все зрозуміти і пробачити їх. Ніби це звичайна справа: позбавитися від дитини, а потім, майже через тридцять років починати розкаюватись. 
Жінка поклала на стіл тарілку з гречкою, сівши поруч із чоловіком. 
-Можливо... Це справді щирі почуття власної провини? 
-Слабо віриться. 
-І чому ж? 
-Не знаю, - починаючи їсти, відповів Алекс. 
-Може тобі так здається через недовіру та злість? 
Чоловік потиснув плечем. 
-У будь-якому разі, я не думаю, що вони ще посміють говорити зі мною. Я їх грубо відшив. 
-Навіщо? Чому б вам просто нормально не поговорити? 
-З цього нічого не буде, Лаліт. Вони просто будуть мені товкти, одне й те саме, а я буду дратуватись. 
Він зробив ковток води, після чого запитав:
-А ти, доречі, чому не спиш? 
-Заснути не могла. 
-Ясно. Гаразд, я тоді йду в душ. 
-Іди, а я приберу тут все. 
-Угу.  
Він підвівся та вийшов. 
 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше