ГЛАВА XX „УСВІДОМЛЕННЯ”

*Кілька місяців після цього*
На вулиці був березень. Минуло два тижні, як Даніеля виписали. Реабілітація повністю закінчилась, давши неймовірний результат. Він уже і гуляв містом, і займався спотртом, і носив дружину на руках. Йому, у декій мірі, навіть не вірилося, що це відбулося насправді. Пів року тому він не міг і ворухнути ногою, ризикувуючи стати інвалідом, а тепер, як ні в чому не бувало, веде свій звичний, колишній активний спосіб життя. 
Агенство працювало як і раніше.  Алекс ще краще вжився в роль детектива, впевнено себе відчуваючи під час розслідувань. Після справи про IT-компанії, роль "головного" азяв на себе Олівер, виконуючи ці обов'язки до зараз. 
Ванесса більш-менш відійшла від смерті Стівена, починаючи жити своїм звичайним життям. Вона трохи віддалилася від синів та сім'ї, але всеодно намагалася підтримувати хоч якесь спілкування. 
Календар показував п'ятнадцяте березня. Даніель з самого ранку рогрібав якісь документи, намагаючись влитися в роботу. Його не було в колективі всього лише декілька місяців, і то в останніх розслідуваннях він допомагав іншим, роблячи документацію та "складаючи пазли". А складалося враження, ніби він зник із правоохоронного світу на рік, а то й більше. 
Через це Кетрін увесь день пробула одна. Вона лежала в ліжку, читаючи книгу. Але роман не хотів читатись. Можливо, справа була в тому, що сам твір був нецікавий, а можливо, її просто морило на сон. Її повіки, не помітно для неї, стулилися докупи. Кетрін задрімала. 
Двері тихо відчинилися. До кімнати увійшов Даніель. Він набрав повітря, аби шось сказати, але, помітивши сплячу Кетрін, замовчав. Чоловік тихо підійшов до дружини, поправивши плед, що сповз із її пліч. Жінка через це ворухнулась і розплющила очі. 
-Спиш? - прошепотів Даніель. 
-Ні, - сонно відповіла Кетрін, - я читала і трохи задрімала. На сон мене цілий день хилить. 
-Ну й поспи. 
-Я вночі потім не засну. 
-Все тобі не підходить). 
Він заліз на ліжко і, впершись руками в матрац, "повис" над нею. 
-Ти пам'ятаєш, що сьогодні ми йдемо до Алекса в гості? 
-Угу, - кивнула вона. 
Вони пересіклися поглядами. Такі рідні, закохані, щасливі, спокійні... Їхні душі нарешті знайшли той самой довгоочікуваний спокій. Той самий, якого їм не вистачало усі ці місяці. Кетрін досі дивилася йому в очі та, ніби тонучи у тій ясній, чистій, небесній блакиті, промовила:
-Як я рада, що все це закінчилося... Що ми разом все перетерпіли та подолали... 
-Без тебе я би не зміг пройти це випробування, - почав Даніель, - без твоєї постійної уваги та підтримки, я би просто  занепав духом та з'їв себе із середити. 
-На те ми і є одне в одного, - посміхнулася жінка, - аби вчасно допомогти, втішити або застерегти від чогось. Ми пройшли через це разом. І далі всі перешкоди теж будемо долати разом. 
-Разом... - повторив Даніель, - який я був не правий, коли намагався тебе відштовхнути. Коли був впевнений, що у житті мені вистачить бути одному. 
-Але ти вчасно опам'ятався), - всміхнулася Кетрін. 
Чоловік раптом голосно розсміявся. Його щирий бархатний сміх заповний пусте повітря. Кетрін давно не чула його чистосердечного сміху. Чомусь зараз цей сміх здався їй таким дорогим, таким неповторним та бажаним.
Даніель боковим поглядом помітив якийсь незрозумілий рух та машинально опустив погляд на її живіт. Чоловік розцвів на обличчі, задоволено промовляючи:
-Ти бачила?) 
-Бачила), - відповіла жінка, - це вже, напено, четвертий раз за день. 
-Ти не уявляєш, як я чекаю зустрічі із нашою крихіткою... - нахилившись до неї та поцілувавши живіт, тихим голосом протягнув Даніель. 
-Ще залишилось недовго. Кілька тижнів потерпиш). 
-І де мені взяти того терпіння?
Жінка зачміялась, погладивши живіт. Чоловік ляг поруч із нею, промовляючи:
-Залишилось недовго. А ми ім'я для даньки ще не придумали. 
-Я не знаю, як хочу назвати дитину. Чесно. Давай потім обговоримо це. 
-Ти відкладаєш цю тему відколи ми дізналися стать малюка. 
Вона промовчала. 
-От ти яким ім'ям хотіла би її назвати? Італійським, чи британським? 
Кетрін потиснула плечима. 
-Ну... Вона, мабуть, буде рости у британському оточенні, тому, напевно, краще британське, - почала роздумувати Кетрін.. 
-Та-а-ак.... - протягнув Даніель. 
Він, відвіши погляд, на секунду замислився, щось інтенсивно обдумуючи. 
-Тільки давай не щось банальне та розповсюджене, - мовила жінка. 
-Обов'язково. М-м-м... Назви якусь випадкову букву. 
-А без першої букви фантазія не працює?)
-Просто назви букву. 
-А. 
Даніель замислено прикусив губу і в якийсь момент промовив: 
-Агата? 
Кетрін скривилася, заперечливо похитавши головою, та мовила: 
-Агнія? 
-Закінчення мені подобається, але всеодно щось не те. Назви ще одну букву.
-Д. 
-Д... Да... - тягнув чоловік, - от. Нічого на розум не приходить, - він замовк, після чого нерішуче мовив: Дарсія? 
-Дарсія? - перепитала Кетрін. 
-Дарсія, - впевнено відповів Даніель. 
-Я таке вперше чую... 
-Ти ж сама хотіла рідкісне, - підійняв брови чоловік. 
-Де ти взагалі його взяв? 
-Десь колись чув. Ну? Тобі подобається? 
-В принципі... Звучить непогано... 
-Значть подобається). 
Кетрін посміхнулася, притуливши голову до його грудей. Чоловік обійняв її за плечі, притягнувши ближче до себе. Навколо стало тихо. Вона чула лише ритмічний стук серця у його грудях. Цей звук був милий душі. Він заспокоював, вгамовува увесь негатив. У такі моменти вони усвідомлювали, наскільки велике значення мають у житті одне одного, і наскільки їм буде важко поодинці. 
Лаліт ходила біля плити, готуючи страви на стіл. Алекс допомагав її: він засервірував стіл, прибрав в квартирі та придивлявся за малечею. 
Чоловік зайшов на кухню та промовив: 
-Я помив дзеркало у коридорі та пилососив коврик під вхідними дверима. Що далі? 
-Далі сядь і перепочинь, - відповіла Лаліт, перемішуючи салат. 
-Це все? 
-Так. 
-Тобі точно більше ні з чим не потрібно допомогти? 
Жінка засміялася, відповідаючи:
-Точно). 
-І чому ти смієшся? - склавши "руки в боки", запитав чоловік. 
-Просто). Тішуся із твоєї турботливості). 
Алекс жартома закотив очі, цмакнувши язиком. Через кілька секунд він мовив:
-Знаєш, до речі, що тільки що наш син зробив? 
-Я вже не знаю, що може бути гірше розмальованих стін та відколопаної штукатурки на уросах... - зітхнула жінка. 
Алекс засміявся, кажучи: 
-Ні, на цей раз обійшлося без жертв), - а далі продовжив серйознішим тоном, - пхав олівці в розетку. 
Лаліт припинила свою роботу та, обернувшись на чоловіка, глянула на нього занепокоєними очима, тихо мовивши:
-І? 
-Нічого. Я вчасно побачив і швидко забрав його звідти. Нам потрібно щось з цим придумати. 
-Ми уже кілька місяців, відколи діти повзти навчились, мали щось придумати... - повернувшись до роботи, протягнула жінка. 
Алекс промовчав, над чимось задумавшись. 
-Ти не говорив з Даніелем чи з Кетрін? 
-Ні. Але думаю, скоро мають бути. 
Якраз у цей момент, як по замовленню, почувся стук у вхідні двері. 
Вони всі сиділи за столом та говорили на різні теми, іноді жартуючи. Діти бавились між собою поруч у манежі. Навколо була приємна, тепла атмосфера. Як було мило обідати із рідними, дорогими серцю людьми. Як було любо мирно спілкуватися не на важливі, серйозні теми, а про щось невимушене та буденне, знаючи, що все найгірше позаду. 
Між ними прокотився черговий жарт, який спонукав Кетрін запитати:
-Алекс, а як ви із Лаліт познайомились?  
Чоловік відвів погляд, починаючи збентежено сміятись. 
-От ще згадала), - всміхнулася Лаліт. 
Алекс підійняв погляд на стелю, щось згадуючи:
-Було це біля десяти років тому... 
Це був черговий холодний зимовий вечір. Пари в університеті закінчились. Більшість студентів втомлено йшли додому, відпочитавти та готуватися до завтрашнього дня. Але були й такі, кому доля посміхалася менше, і вони йшли на роботу. Серед цієї когорти юнаків був і дев'ятнадцятирічний Алекс. Він працював барменом у місцевому барі. Це була єдина із десятка робіт, що він пробував, на яку його взяли. 
Хлопець вже третю годину був на зміні. Голова гуділа, у вісках відчувався стук серця, віддаючи аж в вухах. Навколо стояв неймовірний шум, який добряче діяв на нерви. Музика, крики, сміх... Він стояв біля барної стійки, протираючи бокал. Буквально на хвилю його повіки зімкнулися. Не встиг юнак і зпам'ятатися, як хтось сів перед стійкою майже що у нього під носом. Алекс, відчувши чиюсь присутність, різко розплющив очі. Він побачив перед собою молоду русяву, худорляву дівчину. Вона була одягнена у облягаюче плаття, світло-зелені очі підкреслював сяючий вечірній макіяж. Але красуня виглядала не так, як інші відвідувачі. Вона не була розслабленою, а скоріш напруженою та якоюсь схвильованою. Дівчина ніби на когось чекала. Алекс підійшов ближче та запитав:
-Що бажаєте випити? 
-Я не п'ю, - коротко відповіла дівчина. 
-А чому ж сюди прийшли? 
-На робочу зустріч, - знову кинула вона. 
-Що ж це за робочі зустрічі у барі поряд із п'яними людьми та музикою? 
-А вам не здається, що я не повинна докладати вам кожен свій крок? - невдоволено мовила дівчина. 
«Ну давай. Нагруби мені ще в додачу на кінець робочого дня», - обурено подумав Алекс. Він хотів було ще щось сказати їй, але не міг, тому що, як-не-як був на роботі. Гостя кілька хвилин мовчки посиділа на місці. Біля барної стійки поки що нікого не було. Хлопець трохи відійшов, складаючи вимиті бокали. У один момент він помітив боковим зором, що юначка, яка декілька хвилин тому грубо відповіла йому, дивиться зараз прямо на нього. Алекс кинув на неї холодний погляд, запитавши:
-Вам щось потрібно? 
-Можете, будь ласка, дати води? - незручно попросила дівчина. 
-Просто води, чи, можливо, бажаєте якийсь легкий коктейль? 
-Просто води. 
Алекс хутенько налив води та подав гості. Вона подякувала та зробила ковток. Хлопець помітивя що вона поводить себе трохи незручно та збентежено. 
-Може вам чимось допомогти? Ви чекаєте на когось із нашого персоналу? 
-На містера Кліффорда. 
«Це ж начальник бара, - подумав Алекс, - його сьогодні не має бути на роботі... Чи ввн спеціально для цієї мадам прийде?»
-Як ваше ім'я, - запитав хлопець. 
-Лаліт Лайвлі. 
-Міс Лайвлі, чоловіка, про якого ви говорите, сьогодні немає на зміні. Ви, напевно, помилились. 
Не встигла вона й рота відкрити, як ззаду до неї, ніби з-під землі, підійшов Кліффорд. Він робив вигляд, ніби не помічає Алекса. Потиснув дівчину руку та промовив:
-Доброї ночі, Лаліт, пройдемо за мною?)
Вона посміхнулася та пішла за ним. 
-...То що це за зустріч була?) - запитала Кетрін. 
-Потрібно було у цього Кліффорда деяку інформацію вивідати), - відповіда Лаліт, - потім я туди заради цього ще кілька днів ходила. Навіть тиждень довелося там попрацювати). 
-Угу, - підтакнув Алекс, - так ми і почали спілкуватися. Потім виявилося що й жили недалеко одне від одного. До речі, ту інформацію їй потім допоміг дізнатися я). 
-Звучить цікаво), - посміхнулася Кетрін. 
-Тепер ваша черга, - мовила Лаліт. 
-В якому сенсі? 
-Розкажіть, як ви із Даніелем зустрілись. 
Кетрін та Даніель перекинулися зніяковілими та навіть злегка сором'язливими поглядами, явно прокручуючи в голові тогочасні події. 
-Я краще утримаюсь, - мовив чоловік. 
-І чому? - нахилила голову набік Лаліт. 
-Бо там немає що розповідати, - підтримала Кетрін. 
-Ага, вірю), - мовив Алекс, - у вас би не було такої реакції, якби реально не було що). 
-Детектив... - пробурмотів Даніель, відвіши погляд. 
За столом прокотилася хвиля сміху. 
-То я правий, таки є що розповідати?) - посміхнувся Алекс. 
-Майже два роки тому Кетрін перейшла працювати із поліцейського відділку до мого агенства. Так і познайомились. 
-І прямо нічого такого між вами не відбувалося?) - всміхнулася Лаліт. 
-Так, досить, - раптом мовила Кетрін. 
Знову сміх. 
-Добре. Досить - то досить), - мовив Алекс. 
Трохи з часом вони, пообідавши, порозходитися, хто куди. Лаліт зібрала зі столу та помила посуд. Кетрін хотіла їй допомогти, але та її відмовила, сказавши, що все зробить сама. Після цього вони пішли бавити дітей. 
Даніель та Алекс стояли на балконі, дивлячись із висоти на буденну лондонську метушнечу. Повітря було свіже, легке і, можливо, дещо морозне. 
-Ти сам як? - запитав Алекс, - втягнувся в роботу? 
-Я в ню втягнувся, ще коли документацію у листопаді робив. 
Алекс коротко засміявся. 
-А я з мамою вчора говорив, - дивлячись в небо, відповів Даніель. 
-Ти телефонував, чи вона?
-Я. 
-Ну і що там?
-Нічого, все гаразд. Розказувала, що налагодижує бізнес, запитувала, як ми. 
-Добре, що вона вибралась із цього всього, хоч і трохи віддалилась від нас. 
-Можливо більше хотів помиритися батько, а вона вже просто підтримала цю ідею. 
-До речі, про батька. Ти пам'ятаєш, що мав зробити після виписки? 
Даніель відвів погляд, прикусивши губу. 
-Пам'ятаю... 
-Ну то може йдемо зараз? 
-Прямо вже? - здивувався Даніель. 
-А доки ти плануєш ще все це відкладати? 
-Я... Ах... Добре, давай зараз. 
Автомобіль спинився біля воріт міського кладовища. На душі одразу почали зароджуватися недобрі відчуття. Даніель понуро дивився вбік, думаючи про щось своє. Він і несильно переймався цією поїздкою, але всеодно деякі переживання штурмували його серце. Та раптом із його безкінечних роздумів його висмикнув голос брата:
-Йдемо? 
-Так, йдемо, - прочистивши горло, відповів Даніель. 
Вони йшли кладовищем, минаючи десятки людських могил. Алекс - попереду, Даніель - за ним. Чоловік не відчував такого неймовірного душевного потрясіння, як коли йшов на могили до інших рідних та близьких людей. Значить, він ніколи і не любив батька?.. Це все була ілюзія? Він просто змусив себе так двмати? Раптом Алекс спинився біля однієї з могил. Даніель підіцшов ближче, прочитавши на гранітовому хресті ініціали: «Стівен Бейкер». Всередині щось кольнуло, але це почуття не здійняло його емоцій. Брати мовчки стояли перед могилою, кожен з головою будучи у своїх думках. «І чому я ніяк не переймаюся? - думав Даніель, - невже я не зміг його простити і полюбити, як батька?» По спині, чомусь, пройшовся неприємний холодок. 
Раптом Алекс неоднозначно видихнув та відвів погляд, діставши із кишені згорнений папірець, зі словами:
-Ось, візьми. 
-Що це? - взявши його до рук, збентежено запитав Даніель. 
-Батько перед смертю дав мені це і сказав, щоб я, коли ми прийдемо сюди, віддав це тобі, - беземоційним, рівним тоном відповів чоловік. 
Детектив, перед тим, як розгорнути папірець, незрозуміло покрутив його в руках. 
-Мені... Треба декуди відійти, - мовив Алекс, - я зараз повернусь. 
Даніель залишився один на один із дивною запискою. Він довго наважувався та все ж таки розгорнув папірець. На ньому, крупним гарним почерком було написено багато тексту. Чоловік видихнув та почав читати: «Привіт, сину. Дякую, що ти не забув та знайшов час прийти до мене. Я дуже радий відчувати тут твою присутність. Щиро сподіваюся, ти пройшов все лікування, став на ноги та повністю одужав. Шкода, що вже не зможу побачити тебе знову здоровим. Як твоя дружина? Хто у мене народиться: мужній та сильний онук, чи тендітна і прекрасна онучка? Мені дуже прикро, що я не застану народження твого малюка. Хочу ще раз попросити у тебе пробачення. Ти не уявляєш, як мені шкода за свій холод та суворість, які я неодноразово проявляв у твій бік. Я не достойний називатися твоїм батьком, адже дуже мало для цього зробив. Тільки ми примирилися, як доля знову вирішила нас розлучити... Даніель... сину... Я люблю тебе. Як я рідко говорив тобі ці слова... Люблю тебе. Люблю більше за всіх людей на цій планеті. Залишайся і надалі таким усмішним, розумним, гідним та вихованим чоловіком, яким я тебе зустрів кілька місяців назад. Живи, цінуй життя, людей, кожну мить... Посміхайся за нас обох. Твій батько, Стівен Бейкер». 
Кожне слово звучало у його голові голосом покійного батька. У пам'яті почав відтворюватися його образ. Такий далекий, чужий, але водночас рідний та близький. Серце тьохнуло. Даніель судомно підійняв погляд, оглянувся, жагаючи зараз побачити перед собою той самий образ, який заполонив його свідомість, обійняти його, пригорнути до себе. Але перед ним постала лише кам'яна могила із гранітим пам'ятником, на якому були виведено ім'я та неймовірно короткі роки життя. Серце защимило. Відчулася неймовірна самотність та журба. Він не цінив його. Не цінив. Увесь час гнівався, ненавидів, проявляв холод та неприязнь, не очікуючи, що доля може зробити ось так. Даніель підійшов до пам'ятника та міцно обхопив його верхівку руками, схиливши до нього голову. Думок не було. Лише емоції. Розпач, жаль, безвихідь, любов і... Ненависть. Але тепеи у свій бік. «Який ж я дурень...» Очі почали пекти, і в наступну секунду звідти посипався град сліз. Сліз? Він плакав?.. 
Раптом з-за повороту з'явився Алекс. Чоловік, будучи глибоко занурений у свої думки, не двився по сторонах. Підійшовши до могили батька, він підійняв погляд та побачив там Даніеля, який непорушно стояв, притулившись до гранітного пам'ятника. Алекс водночас і здивувався, і збентежився, і занепокоївся. Він підбіг до брата та стурбовано промовив:
-Даніель? 
Із його вуст вирвалась лише одна вимучена фраза:
-Виявляється, я його любив...