ГЛАВА XIX „НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ”

Детективи прямували коридорами. Даніель - впереді, інші, як зазвичай -  позаду. Він зупинився біля двісті сьомого кабінету та впевнено постукав. Звідти почулося характерне, голосне: «Заходьте». Він, не задумуючись, відчинив двері та пройшов всередину. Алан, як зазвичай, сидів за столом та щось друкував у ноутбуці. Побачивши друзів, чоловік привітно посміхнувся та підвівся, промовляючи:
-Привіт). Розслідуєте щось? 
-Угу, - кивнув Даніель, теж посміхнувшись, - камери потрібні. 
-Так, звичайно, - відповів Алан та, сідаючи за стіл, незручно потиснув плечем, - я... Перепрошую, мені ще кілька хвилин. 
-Доробляй, не спіши, ми зачекаємо). 
-Дякую). 
-Як у тебе справи?) 
-Нормально). Зейн сьогодні всю ніч вередував сильно. Я не виспався через це. А гніватися на нього не можу. Так люблю його). 
Даніель відчув незрозумілий порив емоцій. Він кинувся, намагаючись спинити серце, що шалено билося. Навколо була темрява. В горлі стояла сухість, чоло було холодне та спітніле. Чоловік підійняв голову та окинув темне приміщення схвильованим, наляканим поглядом. Складалося враження, ніби він тут не один. Але це ьула нісенітниця, адже у палаті окрім нього нікого не було. Він повільно видихнув, тихо застогнавши. Йому це просто наснилося...
Алекс сидів за комп'ютером. На вулиці давно була пізня ніч: близько другої години. У кімнаті було темно, світився лише екран монітора. Він приїхав додому вчора о шостій і одразк ж сів за роботу. До зараз чоловік перевірив три директорських комп'ютерів. Тепер він намагався зламати машину Вотергауса. «Якби мені хтось пів року тому сказав, - думав чоловік, тарабанячи пальцями по клавіатурі, - що я зараз буду зламувати комп'ютери "Стокдейлу" - не повірив би, - він вчитався у напис на екрані, - потрібна попередня вкладка... Сподіваюся, я її не закрив». Алекс поклацав мишкою, скривився, нахмурився... Пошепки пролунало якесь незадоволене, злісне слівце. Аж раптом він всміхнувся: «Є, - подумав програміст, - так, далі діло за малим... - чоловік знову іронічно посміхнувся, насмішкувато думаючи: безпека має бути безпекою, так, Вотергаус?)». У кімнаті знову залунали дзвінкі клацання мишею та спритні удари пальців по клавіатурі. У якийсь момент очі Алекса округлились. Він, явно не очікуючи цього, зніяковіло випрямився, відсунуши крісло від столу. Чоловік закинув голову назад, починаючи тихо, можливо, навіть злегка істерично сміятися. Програміст знову нахилився до комп'ютера, задоволено вдивляючись у екран. «Ай-яй-яй, містер Вотергаус... - глумливо думав Алекс, - красти - негарно». Чоловік ще пів години провів за комп'ютером, після чого, будучи задоволеним собою, ляг спати. 
Кетрін пробудилася від телефонного дзвінка, що пролунав близько дев'ятої ранку. «Кому там не спиться?» - промайнуло у її голові. Жінка сонно підвелась, важко задихавши. Вона забрала волосся з обличчя, протерла очі та прочистила горло, аби її голос не здавався сильно заспаним. В'яло взяла телефон та, прижмурившись, глянула на екран: телефонував Алекс. Кетрін підіцняла слухавку та, прикладаючи телефон до вуха, перша промовила:
-Ало? 
-Доброго ранку, Кет. Не розбудив? 
Вона на хвилю замислилася та відповіла:
-Ні. 
-Чудово. У мене хороші новини. Я зміг дізнатися хто конкретно із "Стокдейлу" викрадав інформацію та у який спосіб. 
Слова чоловіка пожвавили її. 
-Справді? - вражено перепитала жінка, - еоли ти встиг. 
-Ніч - прекрасна пора доби). 
-Ти не спав пів ночі?! 
-Це зараз немає сенсу. Ми знаємо, хто є винним, а це головне. Що робимо далі? 
-У будь-якому разі приїжджай сюди. Зараз будемо вирішувати. Документи робочі не забудь. 
-Гаразд. Я буду через сорок хвилин. Бувай. 
-До зустрічі. 
У слухавці почулися короткі гудки. Кетрін хутенько підвелася із ліжка, прямуючи у ванну кімнату. 
За годину усі вже сиділи в залі. Після розповіді Алекса було вирішено їхати до "Стокдейлу", аби глянути шахрайський комп'ютер наживо. Якщо все дійсно так, директорів можна затримувати та вести на допит. 
Автомобілі зупинилися біля будівлі головного офісу "Стокдейлу". Алекс, примаркуавши машину, подумав: «А кілька місяців тому я паркував тут автомобіль і йшов писати програми... А тепер піду у ролі детектива, садити Вотергауса та його прибічників за решітку. Як швидко все міняється...» 
Детективи зібралися біля головного входу. Дочекавшись Домініка, що забув дещо в авто, вони пройшли всередину. Алекс провів усіх до секретаря, аби та викликала Вотергауса та інших директорів, хто був причетний до цього. Міс Баррі, побачивши серед слідчих детективів Алекса, якого три місяці тому звільнили із великим скандалом, не просто збентежилась чи здивувалась, на її обличчі була така палітра емоцій, що й не описати простими словами. 
Кетрін ступила крок вперед та, тримаючи своє посвідчення в руках, промовила:
-Доброго дня. Я слідчий детектив Кетрін Бейкер. Ваша компанія підозрюється у шахрайстві та незаконному викраденні інформації. Прохання викликати сюди усіх директорів. 
-Що?.. - не зрозуміла секретар, - наша компанія не могла зробити чогось подібного... Ви, напевно, помилились...
«Баррі, Баррі... - подумав Алекс, - ти, напевно, взагалі не в курсі справ». 
-Ні в якому разі, - відповіла Кетрін, - я чекаю. 
Серкетар тремтячими руками потяглась до телефону. Вона, схоже, сильно перелякалася та схвилювалася раптовою появою правоохоронців у їхньому офісі. Схоже, дівчину у всі афери компанії ніхто не присвячував. 
У кабінеті було двоє. Містер Вотергаус та містер Гаммонд, інший співкерівник. Вотергаус сидів за столом та, розслаблено попиваючи гарячу каву, промовив до свого друга:
-Швидко ми підійнялися, К`евін. 
-І не кажи, `Адам. Правда совість трохи мучить за це все... 
-Не починай. Хто про це дізнається? 
-Та й ніхто, по ідеї, - ходчи взад-вперед кабінетом, протягнув Гаммонд. 
-На мою думку, це найальтернативніший план із всіх, що продумували наші директори. Два зайці одним пострілом. "Джарретт" впаде, а ми піднімемось. 
-Напевно, ти маєш рацію, - протягнув Кевін. 
Раптом голосним звуком задзвонив чийсь телефон. Вотергаус помацав кишеню: його. Чоловік дістав телефон, промовляючи:
-Клара телефонує... 
Він підійняв слухавку та приклав пристрій до вуха. 
-Так, міс Баррі, я слухаю, - мовив Адам. 
-Містер Вотергаус, до нас прийшли із правоохоронних органів. Негайно спустіться до мене в кабінет. 
-Звідки прийшли?! - крикнув чоловік. 
-Із правоохоронних органів слідчі детективи. 
-Хай би качка їх копнула! - нервово промовив Адам, кидаючи слухавку. 
Вотергаус зірвався із місця, різко засуваючи стілець, на якому він до цього сидів, під стіл. 
-Що сталося? - не зрозумів містер Гаммонд. 
Не встиг Адам і рота відктири, як у Кевітна теж задзвонив телефон. Знову секретар. Він підійняв слухавку та почув від дівчини ту ж інформацію, що й інший. 
Вотергаус та Гаммонд швидко йшли коридорами. Перший був налаштований невдоволено та агресивно. Іншого раптово почала мучити совість. 
Адам впевнено відчинив двері кабінету. Головний директор та ще два співкерівника вже були там - вони прийшли останніми. Керівники про щось злісно сперечалися із абсолютно спокійними детективами. Секретаря тут вже не було. Побачивши серед правоохоронців Алекса, Вотергаус розгнівався ще більше. «Тобто оцей завалив нас всіх, і тепер, як ми тільки піднялися, знову прийшов топити?!» - люто подумав Адам. 
-Що тут відбувається?! - крикнув Вотергаус, - що ви всі тут забули?! 
Кетрін, почувши черговий обурений докір, невдоволено подумала: «Дурдом». Жінка виступила вперед, так само тримаючи у руках посвідчення, яке зараз слугувало щитом від тисячі гострих та неприємних кометарів, та промовила:
-Я слідчий детектив Кетрін Бейкер. IT-компанія "Стокдейл" підозрюється у шахрайстві та незаконному викраденні інформації IT-фірми "Джарретту". 
На кілька секунд у приміщенні запала тиша. Директори нервово та схвильовано метали погляд по кабінеті, не знаючи, як діяти далі. Раптом скочив Вотергаус:
-І як ви це доведете? 
-Дуже легко, - почав Алекс, - ваші нещодавно випущені програмні продукти до найменших дрібничок збігаються із програмами "Джарретту". Комп'ютер постраждалої фірми, де, власне, зберігалися готові до випуску програмні продукти, був зламаний вашим працівником. Це було зроблено із комп'ютура Адама Ватергауса, - кинувши докірливий погляд на колишнього начальника, закінчив програміст. 
Вотергаус спочатку зблід на обличчі, потім почервонів, вибухаючи від негативних емоцій. 
-Ви взагалі не мали права сюди заходити! - крикнув чоловік. 
Краєм ока Кетрін помітила, як інший співкерівник торкнув свого колегу рукою, аби той заспокоївся. Та той не відреагував на нього. 
-Взагалі-то маємо, - відповіла детектив, підійнявши брову, - і розпустити вашу фірму, а вас посадити за решітку теж можемо. 
Цієї фрази було достатньо, аби запальний Адам трохи заспокоївся. 
Алекс добився того, що йому дали доступ до комп'ютера Вотергауса. Чоловік оглянув його, і те, що саме цим пристроєм викрадалася інформація, підтвердилось. Директорів затримали та доставили до поліцейського відділку. Детективи розділилися та, набравшись дорогоцінного терпіння, пішли допитувати керівників "Стокдейлу". 
Олівер та Домінік уже відправились до підозрюваних. Кетрін ж ще вирішувала якісь питання у кабінеті із праціниками поліції. Алекс стояв під дверима, чекаючи її, адже не знав, що йому робити далі.
Через декілька хвилин двері відчинилися, і жінка вийшла із кабінету. Алекс одразу ж "спіймав" її та запитав:
-Що мені робити далі? 
-Зі мною на допит підеш, - впевнено почала Кетрін, - до того... Що фамілія у нього закручена... Як його? А, Вотергауса.
-Н... - затнувся чоловік, здивовано підійнявши брови, - на допит?.. 
-Ну так. 
-А... Може ти сама справишся? 
-Я просто подумала, що, якщо він був твоїм начальником, ти його добре знаєш. А якщо ти знаєш людину, яку допитуєш, особисто, повір, це величезна перевага. 
Алекс замислився. 
-Ну... Гаразд. 
-Ні, якщо аж таки не хочеш - не йди, - мовила Кетрін.  
-Ні, ні, все нормально. Пішли. 
Жінка кинула неоднозначий погляд на нього, але промовчала. 
Детективи пройшли до приміщення. Черговий охоронець зачинив за ними двері. Адам роздратовано ходив приміщенням. Помітивши правоохоронців, що буквально тільки що затримали його, він агресивно скривився, злісно блиснувши очима. «Чому він так сказився? - подумав Алекс, - тому що його затримали, чи тому що за цим стою я?» 
-Присядьте, - мовила Кетрін, вказавши на стілець, що був присунений до столу. 
-І чого ви сюди прийшли? Й так всіх затримали, що вам ще треба?! 
«Коли це все закінчиться?» -  втомившись це все терпіти, подумала жінка. 
-Нам потрібно допитати вас. Я повторюю ще раз: сядьте за стіл, - суворішим тоном промовла Кетрін. 
Чоловік різко відсунув стілець та сів. Жінка присіла навпроти. Вона почала:
-Хто був ініціатором ідеї щодо викрадення інформації у іншої фірми? 
-Я вам нічого не скажу. 
Кетрін спокійним, рівним, можливо злегка грізним та навіть маніпулятивним тоном промовила:
-Я би вам порекомендувала не огризатися, адже це потім буде використано проти вас. 
Чоловік помовчав, а потім крізь зуби відповів:
-Головний директор був. 
«Та вона ним маніпулює! - подумав Алекс, - відколи Вотергауса знаю, він би так швидко не здався! Це просто бездоганний талант розводити людей на зізнання, чи тут щось не так?»
-Як він увів це у дію та як на це відреагували інші співкерівники? - продовжувала жінка. 
-Не знаю, як інші, але я був проти. 
-Споавді? Мені здається, шахрайські трюки виконували саме ви? 
Алекс нахмурився, уважно слухаючи, що зараз він відповість. 
-Так, але я... - його очі забігали приміщенням, а голос затрусився, - але мене примусили! Сказали, або робиш, або ми тебе звільняємо. Так. А... Я що? Довелося робити. 
«Бути не може, - думав Алекс, - тебе чим хочеш лякай - як об стіну горохом; будеш на своєму стояти. Знаю я його... Не міг він так швидко погодитись. Якби справді не хотів цього робити, дійсно скоріше б звільнився». Кетрін набрала повітря в груди, аби щось сказати, як Алекс її перебив:
-А може ви не будете брехати нам в обличчя?
Адам перевів погляд із Кетрін на Алекса. Відчулося, як він нервово напрягся. 
-А ти взагалі не лізь! - крикнув Вотергаус, - не маєш права! 
Чоловік спокійно показав своє посвідчення, відповівши:
-Маю.
-Ах ти зараза така! Як швидко перевзувся! Та як тебе взагалі сюди взяли?! Ненавиджу! 
Вся злість, що увесь цей час сиділа в Адамі, виплеснулася в однин момент. Він розгнівано блиснув очима та, різко підскочивши зі свого місця, кинувся на Алекса. Той навіть опам'ятатися не встиг. Затриманий почав бити його по обличчю, втиснувши у стіну. Детектив ніяк не зміг відреагувати, чи захиститися. Кетрін моментально метнулася до дверей, аби викликати на допомогу охоронця, що стояв у коридорі. Все відбулося практично в один момент. До приміщення забіг черговий. Його рука була міцнішою та сильнішою, ніж Вотергаус, тому той відтягнув його від детектива. Затриманий чоловік опирався, барахтався у нього в ркках. Складалося враження, ніби він зійшов з розуму. Поки охоронець розбирався із ним, Кетрін підбігла до Алекса. Він, наче зляканий заєць, присів під стіною, прикриваючи голову руками. У нього була разбита нижня губа, із носа текла кров, біля лівого ока почав набігати синець. Чоловік важко дихав, він явно перелякався. Жінка подала йому руку, але той підвівся сам. Зрозумівши, що далі вести допит неможливо, вони пішли до машини. 
Алекс і Кетрін сиділи в машині. Чоловік серветками витирав обличчя від крові. Кетрін була у такому шоці, що спочатку взагалі не могла вмістити це в голові. Такий випадок у її практиці стався вперше. Перші декілька хвилин у салоні витала тиша. 
-Ти знав? - запитала Кетрін. 
Він обережно помацав губу, неприємно скривившись, та відповів:
-Що він може накинутись на мене? 
-Угу. 
-Чесно, ні. З ним щось сталося за цей час, він раніше не був таким, - закинувши голову назад та витираючи потіки крові, відповів Алекс. 
-Мені шкода, що так сталося. Я не мала наполягати, щоб ти йшов. 
-Облиш, твоєї вини тут і грама немає. 
-Як ти взагалі зрозумів, що він бреше? 
Він протер підборіддя та байдуже кинув закровавлену серветку на торпеду. 
-Я з ним шість років бік обік пропрацював. Добре встиг вивчити цього... Кхм, чоловіка. Він дуже впертий, тому просто так би не повівся і не розповів би правди. Через цю ж впертість і не погодився би щось робити проти своєї волі. 
-Ясно... 
-Я здогадувався, що він може кинути в мою адресу кілька горстих слівець, але щоб накинутись на мене з кулаками... 
-Ще раз вибач за це. Перше розслідування у твоєму житті, і тут на тобі(. 
-Губа і два синці це дрібниці, - почав Алекс, - головне - зуби на місці). 
Кетрін всміхнулась, дивлячись кудись вбік. Чоловік глянув у дзеркало. Шкіра кругом лівого ока забарвилася у синьо-фіолетовий відтінок. Він важко зітхнув. 
-Сильно помітно?( - зрозуміла жінка. 
-Угу... - кивнув Алекс, - дружинв дихати не дасть, як побачить...
Кетрін прикро перевернула брови, як у цей момент двері біля неї відчинилися. До салону заглянув Олівер, промовляючи:
-Ми всіх допитали. Їдемо все обговоримо? 
-А навіщо? - запитала Кетрін, - сідайте до машини. Зараз тут все обговоримо і кожен поїде по домівках. 
-Ну... Гаразд. 
Чоловіки сіли до автомобіля. Олівер набрав духу розповідати, що вони дізналися на допитах, як Домінік, витріщивши очі, вражено запитав:
-Алекс, тебе що... Побили? 
-Можна й так сказати. 
-Що? Як? - перепитав Домінік. 
-Мене теж бентежить це питання, - протягнув Олівер. 
Алекс зітхнув, акуратно облизнувши поранену губу. 
-Нічого особливого, - відмахнувся чоловік, - накинувся на мене один затриманий. 
-Як накинувся?! - аж сіпнувся Олівер. 
-Ах... Це був мій колишній начальник, який якраз таки тоді зі скандалом мене звільнив. Ну він і вирішив вилити увесь свій гнів. 
-Жах... - протягнув Домінік, - у нас такого ніколи не ставалось... 
-Залиште, все нормально. Кілька днів і все затягнеться. Це не та тема, що їх потрібно так довго обговорювати. Розповідайте. 
Олівер зітхнув і почав:
-Ми допитували чотирьох людей окремо, але, поки йшли сюди, переговорили і зрозуміли, що вони надали приблизно однакову інформацію. Значить. Це все була ідея того, що ви допитували. Я фамілію забув. 
На цьому моменті Алекс тихо засміявся. Кетрін зрозуміла причину його сміху і теж всміхнулась. Олівер продовжив:
-Він це придумав і він писав усі ці шахрайські програми, комп'ютери зламував і все таке. Головний директор та інші співкерівники просто закрили на це очі, розуміючи, що по-іншому їхня фірма так швидко не взлетить. Завтра має бути судове засідання, після чого все можна вважати завершеним. 
-Як приємно це слухати-и-и, - заклавши руки за голову, протягнув Домінік. 
-Це все? - запитала Кетрін. 
-Все, - відповів Олівер. 
-Тоді їдьмо додому. Я втомилася. 
-Ви їдьте, - почав Браун, - а я до Даніеля заскочу. 
-Навіщо? - мовила жінка. 
-Давно не бачились, заодно розповім йому все це. 
-Тільки про мене нічого не кажи, - втрутився Алекс. 
-Чому? 
-Не хочу, щоб він хвилювався лишній раз... - відвів погляд чоловік. 
Алекс поїхав до себе додому, Кетрін та Домінік - до себе. Олівер ж, перед тим, як провідати друга, направився ще декуди. Сьогодні мав би бути День Народження Алана. Чоловікові виповнилося б двадцять вісім років. На душі були незрозумілі емоції. Якийсь холод, смуток, жаль. Із цим букетом неоднозначних почуттів Браун направився на кладовище. 
До цвинтаря він дійшов пішки. Спочатку була думка викликати таксі, але потім Олівер вирішив, зо буде краще пройтися, аби побути наодинці з думками. 
Браун блукав бетонними доріжками між людських могил, розглядаючи їх. Деякі люди померли дуже молодими. У двадцять, тридцять років... По дорозі йому також потрапились могили загиблих дітей... Все це почало пробуджувати жаль за всіх людей. Яке горе пережили батьки, що втратили свою дитину? Якою важкою моральною травмою була смерть дружинт для якогось чоловіка? Навколо було тихо та спокійно. Голі, важкі, кострубаті гілки дерев колихалися від легенького вітру. Небокрай був повністю затягнений хмарами: знову насувався дощ. Десь далеко чувся приглушений шум автомобілів та бурхливого міського життя; а зовсім близько як, сидячи на гілках дерев, каркають ворони. Олівер пройшов невелику відстань, але, розглянувши десяток могил, складалося враження, що він блукає тут вже протягом декількох годин.
Він повільно йшов, його очі досі були приковані до чужих могил. Аж раптом Браун спинився. Його погляд застиг на місці, читаючи на гранітному хресті ініціали: «Алан Едеван». Він повільно проковтнув слину, видихнув. Серце забиломя частіше. Олівер підійшов ближче, глянув на величезну кам'яну плиту, що була біля його ніг. У пам'яті крутилися спогади, як проходив цей день попередніх років. Задоволений та трохи збентежений Алан, що вислуховував привітання та приймав подарунки, запрошував усіх за святкову вечерю. Його образ представ перед ним, ніби живий. Яскраві, як дорогоцінний камінь, бурштинові очі, каштанове волосся, ямочки на щоках та щира, широка посмішка. Відчулось якесь незрозуміле почуття. Ніби Алан зараз справді стоїть перед ним. Дивиться йому в очі. Олівер непомітно для себе оглянувся, знову глянув на могилу. Він кілька секунд тримав свій погляд на викарбуваних ініціалах, після чого присів біля кам'яної плити та провів по ній холодними пальцями. Із його вуст вирвались тихі слова: «Пробач, Алан. Пробач, що не вберегли тебе...» 
Даніель, як зазвичай, сидів без діла. Він намагався читати книгу. Сьогодні, чомусь, ця справа взагалі не йшла йому. Букви відмовлялися складатися у слова, будь-які речення та репліки не сприймалися його свідомістю. Це починало дещо дратувати. Ноутбук та телефон йому теж давро набридли, італійська мова сьогодні також не піддавалась вивченню. Якась незрозуміла хандра охопила його розум і серце та не давала змоги зосередитись на будь-якому занятті. Він роздратовано закинув голову назад, кілька секунд просто дивлячись у стелю. У цей момент у двері постукали, і до приміщення, не дочекавшись відповіді, одразу ж увійшов Олівер. Даніель повернув голову у його бік та промовив:
-А я не дозволяв заходити. 
-Ага, - відповів Браун, підходячи до нього, - як справи? 
-Як завжди, нічого нового. Розповідай, що у вас. 
Олівер сів навпроти нього, віддихуючись. 
-Все нормально. Алекс за ніч дізнався, хто конкретно зламував комп'ютер. Вранці ми поїхали до "Стокдейлу" та перевірили той комп'ютер, що зламав Алекс. Всі наші теорії підтвердились. Ми затримали директорів фірми та допитали їх. Всі надали приблизно однакову інформацію. Це була ідея одного із керівників, того, що був начальником Алекса. Інші на недуже хотіли на це погоджуватись, але, за їхніми словами, у них не було іншого виходу, тому довелося просто закрити на це очі. 
-Звучить як маячня. Тобі не здається, що вам прибрехали? 
-Може бути. Але головне, що вказали на конкретну особу, хто це ініціювала та, власне, робила. Завтра має бути судове засідання. 
-Зрозуміло, - він на секунду замовчав, після чого промовив: після цієї справи бери обов'язки керівника на себе. 
-Все чекав, коли ти це скажеш), - посміхнувся Олівер, - гаразд. 
Даніель також всміхнувся, відвіши погляд. Браун незрозуміло осікся та невпевнено запитав:
-Ти... Пам'ятаєш, що сьогодні за день? 
-Алану виповнилося б двадцять вісім років, - одразу ж відповів Даніель. 
Олівер прикро звів брови разом, здогадуючись, що він думав про це увесь день, та промовив:
-Я був сьогодні на його могилі. 
Даніель мовчав, дивлячись в пустоту. 
-Знаєш... - продовжував Браун, - мені здавалося, що він стоїть переді мною. Я не знаю, як це пояснити. Я... Ніби бачив його перед собою. 
-Мені він сьогодні приснився, - раптом мовив Даніель. 
Олівер глянув на нього розчарованим поглядом, розуміючи, що той відчуває зараз. 
-Приснилося, як ми щось розслідували, і... Прийшли до нього. А він наче живий. Сидів за столом, як зазвичай, щось клацав у ноутбуці. Посміхнувся, розказав якусь історію з життя, щось про дружину, про... Ох, про сина, як він його любить. Я... Я ніби чув його голос. Його справжній голос Пересікався з ним поглядами. Це відбувалося, наче наяву. 
Даніель увесь цей час дивився в одну точку. Його голос трусився, очі були скляними, у них не було жодних емоцій, але було ясно, що в душі у нього не так пусто. Олівер поклав руку йому на плече, намагаючись хоч якось підтримати. 
-Не хвилюйся... Покійні люди можуть нам наснитися, це нормально. Ти, напевно, думав про це перед сном, тому тобі він і приснився. 
-Олівер, це не було схоже на звичайний сон. Він був справді ніби живий. Я не знаю, як це пояснити. 
-Не сприймай близько до серця. Не картай себе, прошу(. 
Даніель важко зітхнув, розуміючи, що ці роздуми, спогади та почуття ще скоро не покинуть його. 
Наступного дня відбулося судове засідання. "Стокдейлу", а верніше кожному її керівнику винесли свій вирок. У когось був легший, у когось важчий. Але те, що "Стокдейл" тепер назавжди зникне із цього світу, було однозначно. Під час суду не виникало якихось казусів, чи незрозумілих ситуацій. Все, на диво пройшло, як по маслу. Протягом усього засідання Вотергавс хижо дивився на Алекса, бажаючи його задушити поглядом. Детектив ж не звертав на нього уваги. Він взагалі забув би про те, що сталося вчора, якби його кожен другий не запитував, що сталося із його обличчям. Рана на губі трохи затягнулася, а синці біля ока стали ще більш темнішими та помітнішими. Чоловіка уже почали дратувати ці питання, але кожному він відповідав стримано та спокійно. Йому всі посміхалися, хтось вітав на новому місці роботи, хтось запитував, як йому тут. Алекс швидко вжився у  правоохоронний світ, ніби працював у цій сфері все життя. 
Детективи стояли на вулиці біля будівлі суду. Сьогоднішній день був без опадів, але на вулиці стояв добрий морозець. Вони обговорювали завершену справу та судове засідання. 
-І все ж таки, - говорив Домінік, - можна було б придумати щось розумніше, аби відбудувати свою компанію. 
-У них замало розуму для цього, - відвів погляд Алекс, - розпустили майже увесь персонал, а далі що? 
-Ай, все, я не хочу більше це обговорювати, - махнула рукою Кетрін. 
-Підтримую, - мовив Олівер, - все уже завершено, уже немає сенсу все це ялозити. 
-Ну тоді все? - запитав Домінік, - по домах? 
-Хто по домах, а хто ні), - посміхнулася Кетрін. 
-Куди ти вже намірилась? - підійняв брову Олівер. 
-Потрібно на пошту зайти, мені замовлення з інтернету прийшло. Потім до Даніеля зайду, ще декуди...
-Ось чому ти зранку авто окремо брала). 
-Угу). Все? 
-Так, бувай), - відповів Олівер. 
Всі роз'їхалися по своїх справах. Олівер та Домінік - додому, Кетрін - на пошту, а Алекс вирішив провідати Даніеля. Він спочатку сильно вагався, адже не хотів з'являтися перед ним у такому вигляді. Але невдовзі чоловік зрозумів, що коли-небудь брату доведеться про це  дізнатися. 
Даніель увесь ранок провів у незрозумілому напруженні. Йому було цікаво, як пройшов суд, який вирок винесли підсудним. Але йому ніхто нічого не писав та не телефонував. А сам дзвонити іншим не хотілось. А якщо суд ще не завершився? Він уже другий день проводив у тривозі та напрузі. Це сильно дратувало розум, адже чоловік просто не міг знайти собі місця. 
Раптом у двері постукали. Даніель аж сіпнувся. «Ну і хто це? Я нікого не чекаю», - промайнуло у його голові. «Увійдіть», - мовив чоловік. Двері трохи невпевнено відчинилися: до приміщення зайшов Алекс. Даніель, побачивши його, посміхнувся, але у якийсь момент його усмішка змінилася на вражену, збентежену міміку. 
-А-алекс? - тихо мовив він, - що з твоїм обличчям? 
Програміст, відводячи погляд, підійшов ближче і сів біля нього. 
-Та... Сталося дещо вчора... 
-Що? - вкрай зніяковіло запитав Даніель. 
-Ах, - зітхнув Алекс, - вчора на допиті сталося деяке, якщо це так можна назвати, непорозуміння. 
-Непорозуміння? З якого ти вийшов побитий?! 
-Так вийшло, що ми із Кетрін допитували того директора, що був колись моїм начальником. І... У один момент я зрозумів, що він бреше. Кетрін цього не помітила, адже не знає цієї людини, її манеру розмови та характер. Я втрутився і сказав, що той говорить неправду. В результаті він мене облаяв та накинувся із кулаками. Добре, що Кетрін швидко зреагувала і викликала охоронця. 
Даніель сконфужено слухав це все, тримаючи свій схвильований погляд на братові, коли той дивився кудись вбік. За завершенням розповіді програміста запало мовчання. Він зрозумів, що потрібно якось його розбавити і додав: 
-Але у будь-якому разі це маячня. Ззовні, звісно, виглядає жахливо, хоча насправді там нічого серйозного, - Алекс посміхнувся, продовживши: зуби на місці, а це головне). 
Але ці слова не заспокоїли Даніеля. «І чому я відчуваю на собі провину за це?» - думав чоловік. Брати пересіклися поглядами. У його очах проглядалося щире співчуття та хвилювання. Він запитав: 
-Болить?( 
Алекс потиснув плечем. 
-Якщо не чіпати - ні, - чоловік вирішив перевести тему, - тобі розповідали, як пройшов суд? 
-Хто мені мав розповісти? 
-Ясно. Усім директорам винесли свої вироки. Я не пам'ятаю точно що кому. Але напевне знаю, що "Стокдейлу" більше не буде існувати. 
-Зрозуміло. 
Даніель досі розчаровано дивився кудись у пустоту. «Знав, що краще не розповідати(», - подумав Алекс. Чоловік зітхнув та, теж тримаючи свій погляд десь в стороні, почав: 
-В загальному я дуже задоволений своєю новою рлботою. Я працюю у хорошому колективі із близькими мені людьми, де мене поважають та цінують. Мені набагато цікавіше складати якісь логічні ланцюжки, ніж просто монотонно писати програми. Я відчуваю себе корисним. Даніель, дякую, що ти взяв мене до себе. Ти практично знову підійняв мою кар'єру вверх. Я дуже тобі вдячний. 
Даніель вперше за всю розмову посміхнувся та відповів:
-Ми теж тобі дякуємо. Що швидко відгукнувся та на совість виконував роботу. Без тебе ми б цієї справи не завершили. 
Вони глянули в очі оин одному, щиро всміхнувшись. 
Невдовзі Алекс пішов додому. Увесь залишок дня Даніель провів у неймовірному очікуванні. Сьогодні у Кетрін мало бути планове УЗД, на якому мали дізнатися стать майбутнього немовля. Жінка пообіцяла, що прийде до нього та наживо все скаже, аби розділити цю радість будучи поруч, а не розмовляючи по телефону. Ці очікування, водночас трепетні, неприємні та піднесені, не давали знайти собі місце. 
У одним момент двері без стуку відчинилися: до кімнати зайшла піднесена задихана Кетрін. На її обличчі була широка посмішка, а очі світилися неземною радістю. Даніель підійняв погля, очікувально глянувши на неї. Між ними запало незручне мовчання. 
-Ну? - нетерпеливо мовив чоловік, - кажи щось! 
Кетрін засміялася і сказала:
-А я нічого не знаю). 
-Давай не будемо валяти дурня. Говори. 
-Я серйозно не знаю. 
-А де ж ти тільки що була? - зітхнув Даніель, не розуміючи, що вона говорить. 
-Я попросила лікаря, щоб не говорила мені стать малюка, а написала це на листку. Даніель, я хочу разом з тобою пережити ці емоції, а не по одинці. 
Чоловік тихо засміявся, запитавши:
-І ти по дорозі навіть не підглянула?) 
-М-м, о заперечливо похитала головою жінка. 
-Ти не уявляєш, як я тебе люблю. 
Вона теж всміхнулась, підійшла до нього і, простягаючий згорнений папірець, промовила. 
-Давай ти). 
Він трохи збентежено посміхнувся, беручи папірець до рук, Кетрін ж сіла поруч, трепетно чекаючи, поки він розгорне його. Чоловік, зачаровано дивлячись на папірчик, повільно розгорнув одну складку, потім другу, третю... Та спинився на останні. Даніель зніяковіло засміявся, закинувши голову назад. 
-Ну чому ти спинився? - злегка обурилася жінка. 
-Зараз, дай мені секунду. 
Він видихнув та трохи невпевнено та сконфужено, розгорнув останню складку. Їхні очі моментально вловили чотири трохи криво виведених букви та в один голос вигукнули: 
-Дівчинка! 
Даніель розцвів на обличчі. Його очі засіяли неземною радістю. У жодній мові світу не знайдеться слів, щоб описати це. Душу охопив такий буревій емоцій, що свідомість не встигала все це сприймати. Серце розігналося до неймовірної швидкості. Воно голосно стукало в грудях, б'ючи по барабанних перетинках. Кетрін ще ніколи не бачила його таким щасливим. Чоловік шоковано прикрив рот рукою, повторюючи: 
-Кетрін, у нас буде дівчинка! 
Жінка, витираючи кришталеву сльозу із щоки, повільно кивнула. Вони ринулися одне до одного, зімкнувшись у міцних, повних неймовірних щасливих емоцій, обіймах. Це було щось, що ніхто не зрозуміє, не переживши подібного. Це було щось потаємне, особисте, дороге серцю.